Сучасна польська повість

Мамина подруга ще із шкільних років, пані Марися Ціхоцька, у війну овдовіла, чоловік її, капітан, помер у таборі для військовополонених. Під час окупації моя мама, тітка Міля та пані Марися разом брали участь у підпільній роботі, а крім того, крутились, як каже мама, щоб якось перебути війну. Мій тато працював тоді на електростанції, заробляв дуже мало, я була дитиною, а Стеня ще й не народилась. Чоловік тітки Мілі був за кордоном, там і помер, вона лишилася сама з крихітним синком. Пані Марися Ціхоцька, щоправда, дітей не мала, та зате утримувала стареньку матір, до того ж у них вічно товклися якісь далекі родичі. Ці три жінки сяк-так давали собі раду. Шили на машині всякі речі, яких тоді не було в крамницях, — різні бюстгальтери, купальні костюми, блузки, а потім продавали їх на товчку. Я теж часто ходила з мамою, мені це подобалось. Ми з нею стояли в натовпі, обвішані трусиками та ліфчиками, мов різдвяні ялинки, і торгувалися з покупцями. Іноді, у велику спеку, робили собі капелюхи з газети, мов діти, що граються в солдатів, я купувала солоні огірки. Потім перестала ходити на товчок, бо одного разу німці зробили облаву, зчинилася страшна метушня, одну дитину затоптали на смерть, а мене разом з якоюсь чужою жінкою вже упхнули були в машину, але моя мама — вона чудово говорить по-німецькому — так закричала на одного німця, що він, мабуть, зовсім отетерів і випустив мене. Відтоді я вже не бувала на товчку, батько також заборонив посилати мене в гетто — я пробиралася крізь діру в мурі до одної єврейки, маминої знайомої, і приносила від неї сховані під сукенкою куски шовку; потім з нього шили ліфчики та всякі інші речі. В гетто я ходила лише разів зо два чи зо три, але досі пам’ятаю, як я боялася — це було щось жахливе.

Тепер пані Марися Ціхоцька держить маленьку, непоказну крамничку по вулиці Замковій, сорок один, вхід з двору. Вітрини в крамничці немає, а тільки невеличке віконце в стіні, яке видно лише з підворіття, та зате це віконце оформлене з великим смаком і освітлене вдень і вночі. На гарно задрапованому оксамиті, синьому, червоному, бордовому або чорному, пришпилений чудово оздоблений, найновішого фасону бюстгальтер, що кольором гармоніює з оксамитом. На скляній поличці стоїть флакончик витончених французьких парфумів, «Шанель» або «Ланвен», та лежить ніби ненароком кинута низка перлів.

І більш нічого, ніякої вивіски, тільки вгорі мало помітні чорно-золоті літери: «Марія Ціхоцька». Пані Марія Ціхоцька, котру далі я називатиму тьотя Марися, як казала на неї, коли була маленька, тепер займається виключно пошиттям бюстгальтерів. Звичайно, її теперішні вироби не мають нічого спільного з тими рожевими та блакитними у квіточки або горошки бумазейними ліфчиками, що їх ми продавали на товчку. Тьотя Марися спеціалізувалася, шиє тільки на замовлення, підходить, як каже мій тато, до кожного випадку індивідуально, — завдяки цьому вона стала справжньою художницею і в своїй галузі не має конкурентів. Вона вважає, що може не турбуватися за свою старість і за майбутнє своєї професії, бо поки на світі існуватимуть жінки, їм будуть потрібні бюстгальтери. Ще вона часто повторює, що жінка, яку природа обдарувала гарними персами, повинна подбати про відповідну оправу, або, коли хочете, упаковку, бо ж коштовностей не продають в обгортковому папері. Якщо ж жінка, на своє нещастя, має негарний бюст, вона тим паче мусить його прикрашати.