Сучасна польська повість

— Скажіть, будь ласка, кефір є?

Продавщиця не відповідає, лице в неї ображене, ніби я звинуватила її в крадіжці грошей або годинника.

— Я питаю, чи є кефір.

— Я вам відповіла: є, — ледве чутно відказує продавщиця, надувшись і не дивлячись на мене.

— Вибачте, я не дочула, — відповідаю покірно; за інших обставин я навряд чи була б здатна на таку покору.

Я купую дві пляшки кефіру, порожню пляшку здаю, вартість другої оплачую й одержую квитанцію, квитанцію ховаю в гаманець, кефір ставлю в сітку. Виходжу.

Дивлюсь на годинник — жах, як швидко лине час, уже пів на дев’яту! Вже біжу, любий, біжу до тебе, лишилося ще тільки купити біфштекс по-татарськи. Може, в «Делікатесах»? Подивлюсь, а як нема, то в готелі «Центральний», там бувають іноземці, отже, має бути свіжий біфштекс.

У них усе свіже і найкращої якості. Фе, як же мені завжди гидко, коли він готує собі цей біфштекс! Змішує м’ясо із жовтком, цибулею, гірчицею, поливає олією та оцтом, перчить, солить, достоту, ніби бабрається в лайні, та ще й слину ковтає! Але тепер — боже, аби тільки він попоїв усмак! Я дивитимусь, як він поїдає це сире м’ясо, плямкаючи, цмокаючи, ворушачи вухами і роблячи гримаси. Я радітиму, як колись у дитинстві: в мене був собака, і якось він зник, кілька днів десь пропадав, а потім вернувся і їв м’ясо, увесь трусячись, ніби пожирав його всім тілом; я плакала від щастя, що він знайшовся. «Делікатеси» відчиняються аж о дев’ятій. Я цього не знала, тож повертаю назад і біжу до «Центрального».

Входжу задніми дверима, через кав’ярню; часом я забігаю сюди по шинку. В кав’ярні порожньо, крізь розчинені двері до ресторану видно застелені скатертями столи з прапорцями різних країн. Біля вікна стоїть високий лисий старий офіціант, дивиться на вулицю й курить.