Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Я йду довгим порожнім коридором, мимохідь зазираю в кабінет чергового лікаря. Двері відхилені. На вішалці висить пальто й капелюх, на письмовім столі стоїть телефон, поряд нього гучно цокає будильник, але в кабінеті нікого немає. Йду далі, зупиняюсь біля кімнати старшої сестри, стукаю, але ніхто не озивається. Відчиняю двері й заглядаю всередину — нікогісінько. На столі стоять порожні пляшки з-під крові, ліки, нікельований стерилізатор.
Пахне ефіром та валер’янкою. Зачиняю двері й дивлюся в глиб довгого коридора; підлога викладена в шашечку сіро-білими плитками, що далі, то плитки все менші й менші. Обабіч коридора — двері, які теж здаються чимдалі нижчими й вужчими; зараз усі вони зачинені. Поки я так стою й дивлюсь, одні двері розчиняються, і з них випливає сестра Вероніка. На ній білий халат і величезний крилатий чепець. Я пошепки кличу:
— Сестро Вероніко!
Сестра Вероніка всміхається і трохи підіймає обидві руки; в руках у неї коробочка з ампулами та шприц, повернутий догори голкою. Цим вона дає мені зрозуміти, що зараз дуже зайнята. Потім повертається на місці, неначе заводна фігурка, і відпливає по картатій підлозі, яка, здається, сама несе її, мов ескалатор. Сестра Вероніка в поясі тонка, мов оса, з-під розхилених ззаду пілок халата виглядає блакитна спідниця. Вона ліктем відчиняє двері на протилежнім боці коридора і зникає в них.
Я йду туди і стаю біля цих дверей. Жду довгенько, але сестра Вероніка не виходить. Повз мене проходить санітарка в сірому халаті, заляпаному кров’ю й засмальцьованому на великих розплилих грудях. Химерна думка навертається мені: мабуть, саме такі жінки десь по кутках задовольняють останні хтиві прагнення хворих, я від когось це чула. Вона йде перевальцем, незграбна, стегнаста, з грубими голими ногами. Ми з нею знайомі: вчора, коли Романа привезли сюди, я дала їй сто злотих, але зараз санітарка проходить повз мене насуплена, не озиваючись ані словом. Може, треба було дати їй двісті?
Адже ж вона виконує найбруднішу роботу — виносить і миє судна та урильники, прибирає всяку гидоту після операцій. Санітарка зникла в дверях убиральні. За хвилину я знов бачу її — вона виходить з цих дверей і йде в самий кінець коридора, до кімнати, де стоять газові плити. Я повертаюсь і йду в протилежний бік, стаю біля широкого вікна, бачу вулицю, якою всі машини їдуть в одному напрямі. Мене це дуже дивує, але потім я пригадую: таж на цій вулиці однобічний рух. Клацає замок у дверях, я обертаюсь і бачу сестру Вероніку. Підбігаю до неї, але вона каже:
— Зараз, хвилинку, — і входить до сестринської.
Я знов чекаю, але вже недовго.
— Ну, як ми себе почуваємо? — Сестра Вероніка згорнула руки на грудях. Двома пальцями тримає вузеньку коробочку, червону, з чорною смужкою.
— Не знаю, сестро Вероніко, не знаю. То мені здається, краще, ніж учора, а то — гірше. Він так якось важко дихає…
— Стомився.
— Доктор Павліцький був у нього?
— Аякже, аякже. Ми вливали йому і кров, і ще інші корисні речі, які призначив головний лікар.
— Що, знов переливання?
— Краплинне. Це було конче потрібно, він же стільки крові втратив! — відказує сестра Вероніка досить гостро, ніби з докором.
Ми стоїмо лице в лице й дивимось одна одній у вічі.
Очі в сестри Вероніки лагідні, усміхнені. Я питаю:
— Доктор Павліцький ще є?
— Мабуть, є. Ви не заглядали до нього?
— В кабінеті його немає.
— Ну, то, видно, кудись вискочив, може, в рентгенкабінет або на чашечку кави до доктора Опмана, обидва цілу ніч не стуляли очей, було кілька тяжких випадків, — говорить сестра Вероніка, роздивляючись довкола й похитуючи білими крилами чепця.
Мені здається, що сестра Вероніка вже хоче піти й навіть непомітно віддаляється від мене, і я кажу:
— Я так непокоюся, сестро Вероніко…
— Не треба, не треба. Ми ж зробили все, що в нашій силі, решта завжди в руках господніх, — каже сестра Вероніка й твердими, кістлявими пальцями торкається моєї руки. То не ласка, а наказ, проте її дотик та лагідна усмішка заспокоюють мене.
Сестра Вероніка повагом рушає з місця; ми йдемо разом. Спиняємось коло дверей, за якими лежить він.
Сестра Вероніка тихенько відхиляє двері, зазирає всередину, прикладає пальця до губів, причиняє двері і, всміхаючись, каже:
— Спить, нехай поспить…
Вона повертає назад і віддаляється несподівано, мов підхоплена протягом, що виник саме в цю мить, бо десь унизу відчинили двері. Звідти долинає бряжчання посуду, гудіння пилососа і навіть шурхіт автомобільних шин з вулиці. Зараз я до нього не піду, нехай собі поспить, а я викурю сигарету в ванній, потім розшукаю санітарку і дам їй ще сто злотих.