Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
І от я йду до ванної кімнати, закурюю й дивлюся в порожній коридор. З убиральні виходить санітарка і прямує в мій бік. Мені здається, зараз обличчя в неї вже не таке сердите й невдоволене, як раніш. Спостерігаю, як вона миє під краном свої великі червоні руки, потім старанно витирає їх полою халата. Я гашу сигарету, виймаю з сумочки сто злотих, згортаю банкноту вчетверо. Не знаю, з чого почати, та раптом чую свій голос, що вимовляє якісь недоладні слова:
— Ви такі добрі до мого чоловіка…
— Таж ви мені вже дали. — Обличчя в санітарки знов стає неприємним, похмурим і сердитим.
— Ви такі добрі… — повторюю я і засовую гроші в кишеню її брудного халата.
— Ех, а чоловік ваш на тонку пряде, — каже санітарка. Вона поправляє свої важкі розплилі груди і згортає руки на животі. — І навіщо його так мучити? Краще ксьондза покликати.
— Нащо ви таке говорите?
— А що! Думаєте, то не гріх — накачувати людину всякою гидотою, отрутою, чужою кров’ю, коли вона того не хоче? Таж він уже на божій дорозі.
— Що ви кажете, що ви кажете? — Я прикладаю руку до лоба, мені здається, що одна з нас збожеволіла — або я, або вона, але скоріш вона. Це ж її обличчя стало таким потворним, відразливим, її очі зіщулилися в усмішечці, її червоний слинявий рот цідить безглузді слова:
— Правду кажу, я ж бачу, як вони його мучать.
Цілісіньку ніч робили йому оті уколи та переливання. Одне кінчать, друге починають.
Я більше не слухаю, вибігаю в коридор. З якихось дверей виходить сестра Вероніка, вона крутнулась на місці, як дзига, і попливла мені назустріч.
— Сестро Вероніко… — кажу я.
— Що з вами? — сестра Вероніка зводить угору брови.
— Нічого, сестро. Де доктор Павліцький?
— А що, хіба його немає? — Здається, сестра Вероніка дуже здивована. — Ну то, може, він на хвилинку приліг або пішов у рентгенкабінет. — Вона вдивляється мені в очі й додає: — Заспокойтесь, дитино моя, не треба хвилюватись, причин для хвилювання немає, ось за годинку-півтори вернеться доктор Павліцький, і ви з пим поговорите. Ну!
Сестра Вероніка знов простягає руку й торкається моєї руки. Але цього разу її дотик, холодний і чужий, не заспокоює мене, а сповнює страхом. Я відвертаюсь від неї і біжу довгим коридором до дверей, за якими лежить він.
Тут зупиняюсь і притискаю долоню до грудей, сама не знаю навіщо, мабуть, щоб вгамувати калатання серця.
Озираюся через плече і бачу, як сестра Вероніка пливе попід стіною, даленіє й раптом зникає в якихось дверях, що розчинились, поглинули її і знов зачинилися. Дивлюсь на білу фарбовану площину дверей — і ось зненацька, так само несподівано й невідомо звідки, перед моїми очима постає його образ: він лежить, непорушний, неживий, мертвий. Я торкаюсь пальцями повік, притискую їх, але нічого не помагає; цей образ загніздився десь у мене всередині, немовби в легенях чи в шлунку. Молю, волаю не голосом, а мозком, серцем: «Боже, ні, ні!» — й повільно натискаю ручку дверей. Він лежить з опущеними повіками, спить. За мить поволі розплющує очі, і все його обличчя міняється, роз’яснюється, всміхається мені. Цей усміх огортає, проймає мене всю і сповнює безмежним щастям. Я чую його голос:
— Що ти робила?
— Та нічого. Курила. Сиділа на лаві в саду й курила сигарету.
Його очі вдивляються в мене, слідкують за мною, на мить мене гублять, коли я відвертаюся, щоб повісити на вішалку жакет, але одразу знаходять і знову вдивляються в мене.
— Ти, напевно, не виспалась і дуже стомилась…
— Ні, любий, анітрохи.
— Як же ти підеш на роботу така втомлена?
— Я зовсім не почуваю втоми. А на роботу я сьогодні не піду.
Його лоб хмуриться, обличчя набирає невдоволеного, осудливого виразу.
— Чому ж це ти не підеш?
— Не піду, та й годі, тебе розважатиму, — відповідаю я, силкуючись усміхнутися.
Він дивиться на мене, але не відповідає на усмішку.
Його обличчя хмуриться ще дужче, на лоб набігають глибокі зморшки. Він заплющує очі. Боже, думаю я, як, напевно, болить це зранене, скремсане й позшиване тіло!
А може, він згадав про щось неприємне в нашому спільному житті?
— Як ти себе почуваєш, любий?
— Нічого, непогано, — відповідає він, не розплющуючи очей, потім питає: — Котра година?
— Пів на восьму. А чому ти питаєш?
— Та так, про щось подумав…
— Про що?