Сучасна польська повість

— Добре.

— Ти спав?

— Та ніби.

— Що значить — та ніби?

Може, не слід про це питати, але я не в силі опанувати себе, все в мені якесь непевне, збурене. Я весь час хитаюсь між надією і розпачем, вірою і страхом за нього.

— Дрімав, — озвався він ніби неохоче.

Я відчуваю, як його рука спорсає з моєї спини; хвилинку лежить на ковдрі, потім посувається кудись далі, немов тягнеться за чимось.

— Ти чогось хочеш, любий?

— Закурити.

— Не знаю, чи це буде найрозумніше з того, що ти міг би зараз зробити, — кажу я, намагаючись говорити природним, навіть байдужим тоном, так, як ми розмовляємо вдома.

Його рука, хоч тіло зовсім нерухоме й ніби закам’яніле, швидко й спритно пробирається по краю тумбочки, висуває шухляду й нишпорить у ній, мов якесь звірятко.

Роман дістає запальничку, тримає її пальцями. Стиха промовляє:

— Цікаво, що, по-твоєму, було б розумніше в моєму становищі?

— Наприклад, щось з’їсти!

Я встаю і ступаю крок до вікна, де між шибками стоїть пляшка з молоком, лежить апельсин та загорнута в папір шинка. На його обличчі, так сильно зміненому, блідому й схудлому, з’являється легка усмішка, ледь помітна, але дуже добре мені знайома: в ній і жартівливість, і серйозність, і зухвальство, і дурість, і наївність — ті риси його вдачі, які мене завжди так дратують, а зараз сповнюють безмежним щастям, доводять, що він існує, живе, а коли живе, то він — мій.

— Потім, — каже він.

— Нагріти тобі молока?

— Потім. Сядь.

Я сідаю на краєчок ліжка й раптом дуже гостро відчуваю свою непотрібність. Так хочеться щось для нього зробити! Я бачу свої руки, що бездіяльно, догори долонями лежать на колінах, так наче ці руки не мої, а чужі, кимось покинуті. Краще б він зараз не дивився на мене.

Не уявляю собі, який у мене вигляд, але навряд чи моє обличчя може підбадьорити й піднести дух, а Роман саме в цю хвилину якось особливо пильно вдивляється в мене.

Я опускаю очі, поправляю простирало, підтикаю ковдру навколо його нерухомого тіла. Трохи згодом підводжу погляд і бачу, що в нього очі заплющені. Я думаю: «Ні, він не може вмерти, він безсмертний, він вже не раз це мені доводив». Але зараз Роман здається неживим, лице в нього гарне, спокійне, на ньому проступило все найлагідніше, найніжніше, що є в його натурі. Я думаю: «Він уже помер, став ангелом», — та бачу, що рука його живе, ворушиться, пальці крутять запальничку, гладять її, великий палець торкає коліщатко, але не запалює вогню.

Потім рука впускає запальничку на ковдру, Роман розплющує очі. Тепер його рука тягнеться до шухляди, виймає звідти сигарету, звичним рухом підносить спершу до носа, потім стукає сигаретою об край тумбочки й лише тоді вкладає в рот. Все це він робить, як звичайно, тільки в повільнішому темпі.