Сучасна польська повість

Нам давали гортати альбоми з листівками — то були всякі старі фотографії, видики й репродукції з «Хрестоносців», «Камо грядеші», «Балладини» та картин Гротгера. Я вже знала їх усі напам’ять і тому читала написи на звороті: вітання, поклони, часом і якісь незрозумілі вирази, а Анджей відліплював марки. Але здебільшого я підслухувала розмови, що точилися в салоні. Отож найчастіше там судили чоловіків, серед них і мого тата, — тепер мені здається, що про них говорили в такому дусі, як гудять начальників: вони, мовляв, дурні, розпусні й користолюбні. Але найцікавіше починалося, коли наші мами там, у салоні, притишували голоси. Я чекала цієї хвилини.

Тоді я лягала на підлогу, припадала вухом до дверей і з розпашілими щоками, відчуваючи, як нестерпно пече шкіра на лиці, слухала слова, що в струмені холодного повітря просочувалися з салону крізь щілини в дверях разом із дзвяканням ложечок та порцеляни. Анджей цими розмовами не цікавився; він, як я вже казала, відліплював марки з листівок та тягав з комода тьоті Марисі різні дрібнички, що їх потім знаходили в нього в кишенях.

Слухала тільки я. Наші мами розповідали одна одній про венеричні хвороби, позаматкову вагітність, аборти й викидні, про рак піхви, грудей та яєчників. А тьотя Міля, така добра, справедлива, працьовита, скромна й побожна, часто розказувала про розваги у віллі командира полку; це звалося «change des dames»[48]: за наказом командира офіцери переходили з одного ліжка в друге, до чужих дружин.

Тьотя Міля по війні теж непогано влаштувалась. Зразу після визволення вона відкрила комісійний магазин, який держала потім кілька років. Справи в неї йшли добре, хоч спочатку з товаром було дуже скрутно, вона продавала різні лахи з ЮНРРА[49], одежу з посилок та речі, що лишились від німців. Коли магазин було націоналізовано, тьотя Міля нітрохи не засмутилась і почала працювати в державному комісійному магазині, тільки не в цьому, а на іншій вулиці, і моя мама іноді спересердя каже, що в тьоті Мілі стільки грошей, що вона вже й сама не знає їм ліку. Правда це чи ні — не знаю, але Анджей має моторолер і часто їздить за кордон. Вже двічі був у Чехословаччині, був в Угорщині, в НДР, Болгарії, тепер збирається до Югославії. І щоразу я бачу в нього якісь нові речі: шкіряний піджак, італійські черевики, замшеву кепку. А кожушок він собі замовив у Сцісловича, спеціально їздив до нього в Закопане. Ще бувши п’ятнадцятирічним, коли вчився в дев’ятому класі, Анджей уже пив горілку, ходив на гулянки й нормально, як він сам казав, жив з дівчатами.