Дівчина, яку ти покинув

Я встала. Визирнула в ліс. І зупинилася.

— Не можу.

Вона обернулася до мене. Поламану руку вона й досі тримала якнайближче до грудей, наче боячись, що щось може зачепити її. Зараз, у денному світлі, я бачила подряпини й синці на її обличчі після вчорашньої екзекуції.

Я ковтнула.

— Що, як вони везуть мене до Едуарда?

Ліліан приголомшено дивилася на мене.

— Ти збожеволіла? — прошепотіла вона. — Ходімо, Софі. Ходімо. Це наш шанс.

— Не можу.

Вона повернулася всередину, кинувши нервовий погляд на сплячого солдата, а тоді схопила мене за зап’ясток здоровою рукою.

— Софі. Вони не везуть тебе до Едуарда.

— Комендант казав…

— Він німець, Софі! Ти принизила його. Осоромила як чоловіка. Гадаєш, він тобі добром відплатить?

— Знаю, надії небагато. Але це… все, що мені лишилося.

Вона не зводила з мене очей. Я підтягла сумку ближче до себе.

— Слухай, ти біжи. Візьми це. Все візьми. Ти зможеш.

Ліліан схопила сумку і визирнула назовні, розмірковуючи. Вона ніби готувалася, вирішуючи, в який бік краще тікати. Я нервово стежила за охоронцем, боячись, що він прокинеться.

— Тікай.

Я не могла зрозуміти, чому вона зволікає. Ліліан повільно обернулася до мене. На її обличчі була написана мука.

— Якщо я втечу, вони тебе вб’ють.

— Що?

— За те, що допомогла втекти. Вони тебе вб’ють.

— Але ти не можеш залишатися. Тебе спіймали на поширенні матеріалів Опору. Моя ситуація інакша.

— Софі, ти єдина поводилася зі мною як з людиною. Я не можу дозволити, щоб твоя смерть була на моїй совісті.

— Зі мною все буде гаразд. Як завжди.

Ліліан Бетюн подивилася на мій брудний одяг, на моє худе, охоплене лихоманкою тіло, що зараз тремтіло від зимного вранішнього повітря. Так вона стояла нескінченно довго, а потім важко опустилася, впустивши сумки на підлогу — наче більше не переймалася, що хтось її почує. Я дивилася на неї, але вона уникала мого погляду. Ми обидві підстрибнули — двигун ожив знову. Я почула крики. Вантажівка повільно рушила, потрапивши колесом у вибоїну, від чого ми з Ліліан важко стукнулись об стіну. Солдат гортанно хропнув, але не ворухнувся.

Я торкнулася її руки, прошипівши:

— Тікай, Ліліан. Доки можеш. У тебе ще є час. Вони не почують.

Та вона не звернула на мене уваги. Лише відштовхнула сумку ногою до мене і сіла поряд зі сплячим солдатом. Похилившись до стіни, вона дивилася перед собою порожніми очима.

Машина виїхала з лісу на відкриту дорогу, і наступні кілька миль ми проїхали в тиші. Удалині було чути постріли, показався інший військовий транспорт. Ми уповільнили хід, проминаючи колону людей у сірих подертих одежинах. Вони повільно плентались, опустивши голови, і схожі були радше на привидів, ніж на живих. Я бачила, як дивиться на них Ліліан, і відчувала її присутність у машині, як відчувають присутність мерця. У неї все могло вийти, якби не я. Ми могли втекти разом. Щойно мої думки прояснилися, як збагнула, що, напевне, зруйнувала її останній шанс возз’єднатися з донькою.