Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Ну так, — Пол скидає піджак і важко опускається на лаву. — Так.
Вона чекає.
— У нас були нетривалі стосунки, ще коли я не знав, хто вона така. Усе завершилося, щойно ми зрозуміли, що перебуваємо по різні боки барикад. Ось і все.
Джейні щось роздивляється високо під крутою стелею. Коли вона заговорює знову, слова лунають цілком повсякденно.
— Ти збираєшся зійтися з нею знову? Коли все це завершиться?
— А це вже нікого не стосується.
— Ще й як стосується, чорт забирай. Я маю бути впевнена, що ти працюєш на мене з максимальною віддачею. І що справа не розвалиться в суді.
Він дивиться в її непроникне обличчя — і його голос проривається, наче вибух.
— Ми ж виграємо! Хіба ні? Чого ще ти хочеш?
Останній з команди адвокатів заходить до судової зали. З важких дубових дверей визирає обличчя Шона, який самими губами кличе їх увійти.
Пол глибоко вдихає. І намагається надати голосу дружнього тону.
— Послухай. Якщо відкинути особисте, я вважаю за правильне досягти згоди. Ми все ще могли б…
Джейні береться за теки.
— Ми не збираємось досягати згоди.
— Але…
— З якого це дива? Ми от-от виграємо найпоказовішу справу з усіх, що їх будь-коли вела наша компанія.
— Зруйнувавши при цьому чиєсь життя.
— Вона сама зруйнувала собі життя того дня, коли вирішила боротися з нами.
— Ми маємо намір відібрати те, що вона вважає своїм. Звичайно ж, вона вирішила боротися. Ну ж бо, Джейні, йдеться лише про справедливість.
— Йдеться не про справедливість. Справедливість тут узагалі ні до чого. Не будь смішним, — вона сякається в носовичок. А потім обертається до нього. Її очі блищать. — Розгляд справи в суді триватиме ще два дні. Якщо жодного інциденту не трапиться, Софі Лефевр повернеться туди, де їй місце.
— І ти настільки впевнена, що знаєш, де їй місце.
— Так. Раджу й тобі не забувати. А зараз пропоную піти до зали, перш ніж Лефеври почнуть цікавитися, що ми, в біса, тут робимо.
З важкою головою він заходить до зали суду, не звертаючи уваги на розлючений погляд судового пристава. Він сідає й кілька разів глибоко вдихає, намагаючись прояснити думки. Джейні відволікається, заглиблюючись у розмову з Шоном. А коли серцевий ритм вирівнюється, він пригадує одного детектива на пенсії, з яким частенько розмовляв, коли лише приїхав до Лондона. Чоловіка, чиє обличчя було вкрите косими зморшками — як у людини, звиклої завжди посміхатися примхам долі.
«Єдине, що має значення, це правда, Маккаферті, — казав він, перш ніж пиво перетворювало їхню розмову на розв’язну балаканину. — Без неї вся твоя робота — це лише жонглювання безглуздими людськими думками».
Він виймає з кишені блокнот і виводить у ньому кілька слів, а тоді обережно складає блокнотний аркуш удвоє. Ковзнувши очима вбік, торкається плеча чоловіка перед собою.
— Будь ласка, чи не могли б ви передати це он тому адвокатові?
Він стежить за тим, як білий папірець мандрує до переднього ряду і вздовж лави — до молодшого адвоката, а від нього потрапляє до Генрі, який кидає на нього погляд і передає Лів.
Дівчина неспокійно дивиться на записку, наче не наважуючись розгорнути її. А потім він бачить, як Лів нарешті робить це, і несподіваний зосереджений спокій, з яким вона водить пальцем вздовж рядка.
«Я ВСЕ ВЛАДНАЮ».
Вона озирається і шукає його очима. А коли знаходить, її підборіддя ледь помітно смикається вгору.
«Чому я маю тобі вірити?»
Час ніби зупиняється. Вона відводить погляд.
— Скажи Джейні, що я мав піти. Термінова зустріч. — кидає він Шону. А тоді встає й починає пробиватися назовні.
Пізніше він так і не зможе пояснити, що саме штовхнуло його на це. Стіни квартири в багатоповерховій будівлі позаду Мерілебон-роуд обклеєні лососево-рожевими шпалерами в перламутрових завитках, що надають їм легкого персикового сяйва. Фіранки рожеві. Дивани — насиченого рожевого кольору. Стіни вкриті поличками, на яких маленькі порцелянові тваринки змагаються за місце з мішурою та різдвяними листівками. Усе скрізь рожеве. І посеред цього інтер’єру в широких штанях і джемпері стоїть перед ним Маріанн Ендрюз — у лаймово-зеленому з голови до п’ят.
— Ви з людей містера Флагерті, — вона дещо нахиляється, наче двері для неї занизькі. Мати Пола називала це «великими кістками»: суглоби виступають, наче у верблюда.
— Пробачте, що заявився до вас ось так несподівано. Я хотів поговорити з вами. Стосовно справи.
Здається, вона вже готова вказати йому на двері, аж тут жінка миролюбно підіймає свою велику руку.