Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Ліліан…
Вона похитала головою, наче не бажала нічого чути.
Ми їхали далі. Небо потьмяніло, знов полив дощ — холодна сльота, краплі якої обпікали мені шкіру, просочуючись крізь дірявий дах. Мене ще більше трусило в лихоманці, і з кожним підстрибом машини біль пронизував моє тіло, наче удар блискавки. Я хотіла сказати їй, що мені шкода. Хотіла сказати, що розумію, як жахливо й егоїстично вчинила. Я не мала позбавляти її цього шансу. Вона мала рацію: я лише обманюю себе, якщо думаю, що комендант винагородить мене за мій учинок.
Нарешті вона заговорила.
— Софі?
— Так? — я була дуже схвильована тим, що вона заговорила зі мною. Мабуть, у моєму голосі лунали розпач і нетерпіння.
Вона глитнула, і її погляд завмер на черевиках.
— Якщо… якщо зі мною щось трапиться, гадаєш, Елен подбає про Едіт? Тобто справді подбає? Любитиме її?
— Звичайно ж. Щоб Елен не любила дитини — та вона швидше… ну, не знаю — з бошем зв’яжеться, — я спробувала всміхнутись. Я намагалася будь-що вдавати, що почуваюся краще, ніж насправді, аби тільки переконати її, що все ще може владнатися. Я совалася на сидінні, намагаючись сісти прямо, і кожна кістка в моєму тілі відгукувалася болем. — Але ти не маєш так думати. Ми все переживемо, Ліліан, а потім ти повернешся додому, до своєї дочки. Може, навіть протягом кількох місяців.
Ліліан піднесла здорову руку до обличчя, намацуючи багряний шрам, що тягся від кутика ока вздовж щоки. Вона так глибоко поринула в думки, що, здавалося, не чула мого голосу. Та все ж я молилася, щоб моя впевненість хоч трохи заспокоїла її.
— Ми вже стільки всього пережили, хіба ні? — продовжувала я. — Ми більше не в тій пекельній теплушці для худоби. І нас везуть разом. Певно, доля зглянулася, якщо дозволила це.
І раптом вона нагадала мені Елен у найтяжчі часи. Я хотіла потягтися до неї, торкнутися її плеча, але була занадто слабкою для цього. Мені ледь вистачало сил, щоб триматися прямо на дерев’яній лаві.
— Ти маєш не втрачати віру. Усе може знову налагодитись. Я знаю це.
— Ти дійсно вважаєш, що ми можемо повернутися додому? До Сент-Перонни? Після всього, що ми обидві зробили?
Солдат неквапливо сів на лаві, протираючи очі. Він виглядав роздратованим, наче наша розмова розбудила його.
— Ну… може, не настільки буквально. Але ми зможемо повернутися до Франції. Колись, одного дня. Усе може…
— Ми тепер на нічиїй землі, ти і я, Софі. У нас більше немає дому.
І тоді Ліліан підняла голову. Її очі були темні й розширені. Я бачила її — і вже зовсім не впізнавала тієї яскравої модниці, що колись прямувала гордовитою ходою повз наш готель. Та не лише шрами й синці змінили її. Щось глибоко в її душі почорніло, уражене тяжкою недугою.
— Ти справді гадаєш, що в’язні, які потрапляють до Німеччини, коли-небудь повертаються?
— Ліліан, будь ласка, не треба так казати. Благаю. Тобі просто треба… — мій голос завмер.
— Люба моя Софі, з твоїм оптимізмом, з твоєю сліпою вірою в людську природу… — вона глянула на мене з напівпосмішкою, і це було жахливе, мертвотне видовище. — Ти гадки не маєш, що вони з нами зроблять.
І з цими словами, перш ніж я встигла щось відповісти, вона вихопила пістолет із солдатської кобури, приставила до скроні й натиснула гачок.
-Тож ми подумали, що можемо взяти якийсь фільм на сьогодні. А вранці Джейкі допоможе мені вигулювати собак, — Ґреґ веде машину недбало, втискаючи й відпускаючи педаль газу наче в такт музиці. Усю дорогу вздовж Фліт-стріт тіло Пола нерівномірними ривками смикається туди-сюди.
— Можна, я візьму свій «Нінтендо»?
— Ні, не можна, малий ігромане. Бо вріжешся в дерево, як минулого разу.
— Я тренуюся ходити по них, як СуперМаріо.
— Чудово, малий.
— Коли повернешся, татку?
— Мм?
Сидячи на пасажирському сидінні, Пол продивляється газети. За минулий день — чотири замітки стосовно перебігу судового процесу. Заголовки віщують розгромну перемогу ТПП і Лефеврів. Він не пригадує, щоб коли-небудь сприймав майбутню перемогу настільки безрадісно.
— Тату?
— Чорт. Новини, — він дивиться на годинник і, схилившись уперед, починає налаштовувати радіо.
— Колишні в’язні концентраційних таборів у Німеччині закликають владу пришвидшити прийняття законів, що сприятимуть поверненню творів мистецтва, викрадених за часів війни…
— Згідно з офіційними джерелами, лише цього року померли семеро колишніх в’язнів, не дочекавшись процедури повернення родинної власності. Ситуація характеризується як трагічна.