Дівчина, яку ти покинув

Коли Ліліан засинала, її обличчя кривилося від переживань. Іноді вона прокидалася, хапаючи пальцями повітря і нерозбірливо скрикуючи від муки. Якщо мені ставало сил, я дотягалася до неї й торкалася плеча, намагаючись м’яко повернути її в дійсність. Часом, вдивляючись у німецький пейзаж, я питала себе, навіщо це роблю.

Відколи я дізналася, що ми прямуємо не до Арденн, моя віра почала відступати. Здавалося, комендант і всі домовленості з ним залишилися за мільйон миль позаду. Моє життя в готелі з блискучою, червоного дерева барною стійкою, моя сестра, містечко, в якому я зростала, — усе це тепер скидалося на сон, на плід моєї уяви багаторічної давнини. У реальному житті були самі незручності, холод, біль, постійний страх — наче шум у голові. Я намагалася зосередитися, пригадати обличчя Едуарда, його голос, але навіть це мені не вдавалось. У пам’яті поставали лише окремі уривки: м’який завиток його каштанового волосся на комірі, сильні руки — але я вже не здатна була поєднати їх у єдине заспокійливе ціле. Зараз мені була більш знайома понівечена рука Ліліан, що лежала поверх моєї руки. Я дивилася на цю руку з саморобними шинами, прив’язаними до її роздроблених пальців, і нагадувала собі, що в усьому цьому є певна мета, що сама сутність віри передбачає випробовування її тяжкими обставинами. З кожною милею зберігати віру ставало все важче.

Дощове небо розвиднилося. Ми зробили зупинку в маленькому містечку, і молодий солдат, розправивши довгі затерплі кінцівки, вибрався з машини. Мотор заглушили, і ми почули розмову німців зовні. Я швидко спитала себе, чи можна попросити в них води. Мої губи палали, руки й ноги були зовсім слабкі.

Навпроти мене принишкла Ліліан, наче кролик, що зачув небезпеку. Попри пульсування головного болю я намагалася думати і поступово зі звуків навколо зрозуміла, що нас оточує ринок: скрізь лунали веселі крики крамарів, чути було, як жінки впівголоса перемовляються з власниками яток. На якусь мить я заплющила очі й спробувала уявити, що замість німецької мови чую французьку, а місто, яке гомонить навколо, — це Сент-Перонна. Думками я поринула в дитинство. Я бачила, як моя сестра з кошиком під рукою оббирає помідори й баклажани, зважує їх у руці та м’яко кладе на місце. Я майже відчула сонячні промені на обличчі, запах saucisson, fromagerie[75], побачила саму себе — як повільно блукаю вздовж яток. А тоді запона піднялась і з’явилося жіноче обличчя.

Це було настільки несподівано, що я мимоволі ахнула. Вона побачила мене, і на мить мені здалося, що вона збирається запропонувати нам їжу, — але тоді вона розвернулась і, не випускаючи запону зі своєї блідої руки, закричала щось німецькою. Ліліан почала відповзати вглиб вантажівки і потягла мене за собою.