Дівчина, яку ти покинув

— Але ми вже йдемо в кіно. Ґреґ щойно тобі казав.

— Зараз праворуч буде Високий суд. Хочеш, щоб я розвернувся? — Ґреґ вмикає лівий сигнал повороту і зупиняє машину так швидко, що всі різко нахиляються вперед. Повз них з обуреним ревом проноситься таксі. — Не впевнений, що тут можна зупинятися. Якщо я отримаю штраф, ти ж його сплатиш, так? Опа — а то хіба не вона?

— Хто? — Джейк подається вперед.

Глянувши через дорогу, Пол бачить юрбу людей під стінами Високого суду. На відкритій ділянці перед сходами яблуку ніде впасти. Останніми днями людей побільшало, та навіть крізь марево туману він бачить, що щось не так: в атмосфері панує загальне роздратування, скрізь на обличчях — майже неприхована злість.

— Отакої, — вихоплюється в Ґреґа, і Пол дивиться в напрямку його погляду.

По той бік вулиці до парадного входу наближається Лів. Її руки стискають сумочку, голова опущена, наче вона глибоко замислилася. Жінка підіймає очі й одразу ж розуміє, що за демонстрація перед нею. На її обличчі проступає тривога. Хтось вигукує її прізвище: «Голстон». Юрба не відразу розуміє, що сталось, і це дає їй секунду, щоб пришвидшити кроки. Вона намагається проскочити повз них, але її прізвище звучить знову, невдоволений шепіт розповзається навколо, лунаючи як звинувачення.

Майже непомітний по той бік входу, Генрі швидким кроком рушає їй назустріч, наче вже помітив, що відбувається. Лів уповільнює ходу, і він робить ривок уперед, але юрба зрушує з місця, напливає, розтікається — і поглинає її, наче велетенський організм.

— Господи Ісусе!

— Що за…

Кинувши документи, Пол вистрибує з машини і бігом несеться через дорогу. Він пірнає в гущавину людських тіл і пробивається в самий центр. Звук глухне в коловороті рук і плакатів. Падає, майнувши перед очима, транспарант зі словом «КРАДІЖКА». Він бачить спалах фотоапарата, вихоплює очима волосся Лів, хапає її за руку і чує її переляканий скрик. Юрба, напираючи, ледь не збиває його з ніг. З іншого боку поряд із дівчиною він помічає Генрі й намагається проштовхнутися до нього, мимохідь вилаявши якогось типа, що вчепився в його пальто. З’являються офіцери у формі, в неонових плащах і заходяться тіснити протестувальників.

— Припиніть це. НАЗАД. НАЗАД.

Подих забиває в грудях, хтось з усіх сил б’є його по нирках, а тоді раптом вони опиняються на волі й швидко збігають нагору сходами. Лів хитається між двох чоловіків, наче лялька. Під свист і тріскіт поліцейської рації, у супроводі кремезних поліцейських вони досягають дверей, долають загорожу і опиняються в беззвучному спокої та безпеці приміщення. Зневажена юрба обурено горлає ззовні, і її крики луною відбиваються від стін.

Лів зовсім зблідла. Вона стоїть мовчки, тримаючись рукою за обличчя. На її щоці подряпина, волосся наполовину вибилося з зачіски.

— Господи Ісусе. Де вас носило? — кричить Генрі офіцерам, сердитим жестом розправляючи піджак. — Де була охорона? Ви мали це передбачити!

Офіцер підіймає руку й відчужено киває. Другою рукою він тримає рацію біля рота, вигукуючи накази.