Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Прикрий голову, — прошепотіла вона.
— Що?
Перш ніж вона встигла щось додати, в кузов влетів камінь і боляче вдарив мене по руці. Я опустила очі, розгубившись, і тут влетів ще один, влучивши мені в голову. Я моргнула і побачила ще трьох, чотирьох жінок. Їхні обличчя були викривлені ненавистю, і всі вони стискали каміння, гнилі картоплини, уламки деревини — усе, що потрапило під руку.
— Huren![76]
Ми з Ліліан забилися в кут, намагаючись прикривати голови, тоді як «снаряди» градом падали на нас. Гострий біль від ударів пронизував мою голову, мої руки. Мені хотілося загорлати у відповідь: «За що? Що ми вам зробили?» Але в їхніх обличчях і голосах було стільки ненависті, що мене кидало в холод. Ці жінки відверто зневажали нас. Вони ладні були розірвати нас на шматки, якби їм дали таку можливість. Страх, мов нудота, підступав до мого горла. Лише в цю мить я відчула страх, наче фізичну істоту — створіння, здатне змусити мене забути, хто я, знищити мої думки, випорожнити мій шлунок через напад тваринного жаху. Я молилася — молилась, аби вони просто пішли і все це припинилось. А потім, коли я насмілилася підняти погляд, я помітила молодого солдата — того, що сидів позаду. Тепер же він стояв осторонь і палив цигарку, спокійно озираючи ринкову площу. І тоді я розлютилася.
Бомбардування тривало, мабуть кілька хвилин, та здалося, що годинами. Уламок цеглини зачепив мій рот, і я відчувала на губах металевий слизький присмак крові.
Ліліан навіть не скрикнула, проте від кожного удару здригалася в моїх обіймах. Я притискалася до неї, наче це була остання твердиня в моєму всесвіті.
А потім усе різко обірвалося. Дзвін у моїх вухах припинився, тепла крапля крові сповзала в кутик ока. Я лише чула розмову надворі. А тоді запрацював двигун, молодий солдат заліз у кузов, наче нічого й не сталось, і машина рушила з місця.
З моїх грудей вирвався схлип полегшення.
— Сучі діти, — прошепотіла я французькою. Здоровою рукою Ліліан стиснула мою долоню. З тремтінням, із шаленим серцебиттям ми повернулися на лави. Коли нарешті ми виїхали з містечка, адреналін потроху вгамувався в моєму тілі і я відчула майже смертельну втому. Я боялася засинати, боялася того, що може статися далі, але Ліліан не зводила напружених очей з невеликого клаптика пейзажу, помітного з-під запони. Якоюсь егоїстичною часткою душі я усвідомлювала, що вона догляне мене і сама не засне. Я поклала голову на лаву і, коли нарешті моє серце знов забилося спокійно, заплющила очі й дозволила собі провалитися в забуття.
Наступна зупинка зустріла нас снігом: він застеляв голу безкраю рівнину, і лише невеличкий підлісок і покинутий сарай виділялися на тлі однорідного краєвиду. Нас витягли в сутінки і підштовхнули до дерев, мовчки, змахами дул наказуючи, що треба зробити. У мені вже не лишилося жодних сил. Я ледь трималася на ногах і вся тремтіла від холоду й лихоманки. Ліліан пошкутильгала до відносного сховку сараю, а я дивилася їй услід, і все хиталося в мене перед очима. Я опустилася в сніг, майже не помічаючи чоловіків, що тупцяли навколо вантажівки. Крижаний дотик дарував насолоду моїм гарячим ногам. Я підставляла шкіру холодному повітрю, відчуваючи, як стигне кров у жилах, і насолоджувалася недовгим відчуттям прикутості до землі. Я дивилася в безмежний небосхил, на якому потроху проступали спалахи зірок, доки не відчула запаморочення. Я змусила себе пригадати ті ночі, багато місяців тому, коли вірила, що десь там він дивиться на ті самі зірки. А потім я простягла руку до кришталевої поверхні і вивела пальцем: «ЕДУАРД».
За мить я написала це ще раз з іншого боку, наче намагаючись переконати себе, що він десь там, справжній, і що він — ми — дійсно існуємо. Я писала це знов і знов, занурюючи посинілі пальці в сніг, доки повністю не оточила себе цими написами: «Едуард. Едуард. Едуард». Я написала його ім’я десять, двадцять разів. І це було все, що я бачила. Величезне кільце «Едуардів» оточувало мене, танцюючи перед очима. І так було легко схилятися над ними, сидіти в цьому Палаці Едуарда, забувши про все. Я трохи відхилилася назад і розсміялася.
Ліліан вийшла з-за сараю й зупинилася. Я бачила, як вона дивиться на мене, і раптом прочитала на її обличчі той самий вираз, що був колись в Елен, — наче виснаження, та не від фізичної втоми, а від навколишнього світу. Мінливе нерозуміння, чи вистачить їй сил для подальшої боротьби. І тоді щось привело мене до тями.
— Я… я… моя спідниця змокла, — промовила я. Це було єдине фізичне відчуття, про яке мені спало на думку сказати.
76
Шльондри! (нім.)