Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Вони з його братом… як виявилося, мають стійкі переконання щодо проблеми реституції.
— Але… Але ж це нечесно. Ми ще навіть не знаємо всієї правди про цю картину.
— Це не має значення.
— Але ми…
— Лів, я б’юся над цим увесь день. Єдина умова, за якої вони готові продовжити працювати з нашою компанією, це якщо… — він робить вдих, — якщо вона не буде пов’язана з прізвищем Голстон. А це означає, що ти маєш відмовитися від звання почесного директора. Назву компанії буде змінено.
Перш ніж заговорити, вона мовчки повторює про себе ці слова, намагаючись збагнути їхній сенс.
— Ти хочеш викреслити ім’я Девіда з проекту.
— Так.
Вона нерухомо дивиться на коліна.
— Пробач. Я розумію, все це дуже шокує. Але ми вражені цим не менше.
Раптом їй дещо спадає на думку:
— А як же тепер моя праця з дітьми?
Він хитає головою.
— Пробач.
Наче все всередині неї замерзає. Настає довга тиша. Коли вона нарешті заговорює, слова народжуються зовсім повільно. У мовчазному офісі її голос здається неприродно гучним.
— Тож ви всі вважаєте, що якщо я не хочу просто взяти й віддати нашу картину — картину, яку Девід законно придбав багато років тому, — то це якимось чином безчестить наше ім’я. І при цьому ти хочеш безслідно викинути нас із його благочинних справ і його бізнесу. Стираєш Девідове ім’я з будівлі, яку він створив.
— Не обов’язково аж так драматизувати, — уперше під час їхньої розмови Свен ніяковіє. — Лів, це надзвичайно важка ситуація. Але якщо я й надалі асоціюватимусь із твоїм судовим процесом, усі в цій компанії ризикують утратити роботу. Ти знаєш, як сильно ми зав’язані на проекті Ґолдштейн-білдінг. Якщо вони розірвуть контракт, «Сольберґ-Голстон» не виживе.
Він нахиляється до неї через стіл.
— Клієнти-мільярдери на землі не валяються. А я маю дбати про наших людей.
За дверима кабінету хтось прощається. Лунає короткий вибух сміху. Усередині офісу панує майже задушлива тиша.
— Отже, якби я віддала її, вони б зберегли Девідове ім’я на будівлі?
— Цього ми з ними не обговорювали. Можливо.
— Можливо, — Лів намагається усвідомити це. — А якщо я скажу ні?
Свен стукає ручкою по стільниці.
— Ми розпустимо компанію і заснуємо нову.
— І Ґолдштейни підуть на це.
— Можливо, так.
— Тож насправді не має жодного значення, що я казатиму. Це просто візит ввічливості.
— Пробач, Лів. Ситуація безвихідна. Я справді не маю вибору.
Лів сидить на місці ще кілька секунд. Потім без жодного слова підіймається й виходить із кабінету Свена.
Перша година ночі. Лів дивиться в стелю, слухаючи, як Мо рухається гостьовою кімнатою, застібає дорожню сумку, з глухим стуком виносить її за двері. Чує, як зливають воду в туалеті, і тихі м’які кроки. А тоді настає тиша, з якої можна здогадатися, що гостя заснула. Увесь вечір Лів лежить, розмірковуючи, чи не варто піти в коридор і спробувати переконати Мо не їхати. Але слова, що рояться у неї в голові, ніяк не складаються в щось більш-менш путнє. Вона думає про напівзавершену будівлю за кілька миль звідси, ім’я автора якої буде поховане так само глибоко, як і її фундамент.
Вона тягнеться через плече і бере мобільний телефон зі столика біля ліжка. Крізь півтемряву дивиться на маленький екран. Нових повідомлень немає.
Відчуття самотності обвалюється на неї, завдаючи майже фізичного болю. Стіни навколо наче тануть, не даючи жодного захисту від ворожого світу навколо. Цей будинок більше не чистий і прозорий, як бажав Девід: його порожні кімнати видаються холодними й бездушними, чисті лінії посічені штрихами давно минулих подій, а скляні поверхні потьмяніли від тіней переплетених між собою життів.
Вона намагається вгамувати хвилі неясної тривоги. Думає про потаємні записи Софі, про полонянку, яку саджають у потяг. Якщо вона продемонструє їх на суді, цілком можливо, що вона збереже за собою картину.
«Та якщо я так зроблю, — думає вона, — Софі назавжди лишиться в історії як жінка, що спала з німцем і зрадила свою країну — як і свого чоловіка. І я буду не краща за її співгромадян, що покинули її напризволяще».
Зробленого не повернеш.
Більше я не плакала за рідним домом. Не могла сказати, як довго ми їхали, адже дні зливалися з ночами, а сон зробився нерегулярним і нетривким. За кілька миль до Мангайма в мене почалися головні болі. Одразу ж за ними прийшла лихоманка, і мене по черзі кидало то в холод, то в жар, коли я боролася з бажанням зірвати з себе останній одяг. Ліліан сиділа поряд зі мною, витираючи мій лоб краєм спідниці, і допомагала мені на зупинках. З її обличчя не сходила напруга.