Одіссея найкращого сищика республіки

Гість перелякано дивився на мене, блимав очима. Потім повалився на коліна.

— Ні! Ні! Не треба поліції! Будь ласка! Не треба! — просив він. Альчеста ошелешено дивилася на нього.

— Поліції не буде, якщо ти будеш щирим, — пообіцяв я. — Це ти зробив дівчині дитину?

— Я? Ні! Я не знаю...

— Василю Петровичу, викликайте!

— Ні! Ні! Не треба! Я не хочу на каторгу!

— То розповідай! Ти?

— Так, так, я! Вона була така нещасна! В неї загинув брат, а ви зникли. Вона кохала вас, Іване Карповичу, дуже кохала! Повірте! А ви втекли, про вас деякий час нічого не було відомо, Агнешка ледь руки на себе не наклала. Я пожалів її, ну і так вийшло... Я не хотів, не збирався, але ж тіло, природа, єство. Вона така молода і ніжна! Що я міг зробити? Що?

Адвокат гірко заплакав.

— Вона була незайманою?

— Так, — кивнув він. — Будь ласка, не треба поліції! Не треба! В мене слабке здоров’я, я не витримаю каторги!

— Пиши мені пояснювальну записку зі всіма подробицями.

— Записку?

— Так. Хочеш писати тут чи в поліції?

— Не треба поліції!

— Тоді пиши.

Він сів і написав, поставив підпис і дату.

— Будь ласка, змилуйтеся наді мною.

— Можу запропонувати тобі на вибір: шлюб чи суд. Що обираєш?

— Шлюб? — Адвокат здивовано подивився на мене.

— Так. Ти одружуєшся з пані Агнешкою, а я забуваю про твої витівки. Не вимагаю від тебе відповіді просто зараз. Даю два тижні. Якщо за цей час ви не одружитеся, я звернуся до поліції. А тепер підводься, вийди з номера і добре подумай. Ну!

Адвокат вийшов, Альчеста у захваті закрутила головою.

— Як ти його!

— З шахраями я вмію працювати.

— А що, твоя травма справді невиліковна? — Альчеста кивнула на папірець із печаткою, який я тримав у руці.

— Це рецепт, який виписав мій хірург.

— Рецепт? Ти ж казав, що це довідка?

— Ну а чому я не можу обдурити шахрая?

— То ти міг бути батьком тієї дитини?

— Ні, бо для цього потрібно було ще дещо. А цього між нами не було.

— Ну, добре, бо я вже злякалася.

— Чого?

— Ну, можливо, я думала завести з тобою кількох дитинчат. Чи ти проти?

— Альчесто, ти це серйозно?

— Тихо, тихо, не хвилюйся.

— Іване Карповичу, там до вас якась дама. — Це забіг розгублений Василь Петрович. — Каже, що у дуже важливій справі.

— Не буду вам заважати. — Альчеста відійшла і сховалася за ширмою біля вікна.

— Що за дама?

— Сказала, що дуже важлива справа, червінець мені тицьнула.

— Ну, запроси, — розгублено сказав я, бо жодних дам не чекав.

У номер зайшла дама років тридцяти, висока, з гарним обличчям і високою зачіскою.

— Іване Карповичу! — сказала вона з тремтінням у голосі і кинулася до мене. — Як я рада, що ви живі! Господи, ми за вас так хвилювалися!

Вона почала мене цілувати, а я ледь вирвав губи.

— Хто ви така?

— Я — дружина статського радника Колунова, — сказала дама. Подивилася на мене звабливо, прикусила нижню губку, підморгнула, але цими маневрами більше налякала, ніж звабила.

— Що вам потрібно?

— Іване Карповичу — ви справжній герой! — Вона дивилася мені в очі з небувалим захватом, наче це не я лежав, а цар цілий. Та тут я несподівано відчув, що рука гості полізла під ковдру.

— Ви що робите?

— Іване Карповичу, ми захоплено читали всі ваші оповідки, а зараз розуміємо, що попереду у вас великий шлях державного діяча.

— Що ви робите? — обурився я. — Та припиніть!

— О, Іване Карповичу! Як у справжнього лідера нації у вас такий потужний внутрішній стрижень! — жінка й не думала зупинятися.

— Не треба! — Я намагався відсунути її одною рукою, але дама була сильніша, відкинула ковдру і схилилася до моїх кальсонів.

— Васю! — закричав я.

— Чого ви, Іване Карповичу? Чого ви? Я просто прийшла засвідчити нашу повагу! — злякалася гостя. — І щоб ви знали, що статський радник Колунов і вся його родина готові на все заради світлого майбутнього нашої рідної Малоросії! Ну, не бійтеся, Іване Карповичу! Зараз у вас немає часу відволікатися на забаганки тіла, я допоможу вам, я знаюся на цьому, повірте, ви як у раю побуваєте! — Вона говорила це, гіпнотизувала поглядом, облизувала губи й продовжувала рухи рукою.

— Ні, припиніть! — Я схопив її за руку, вона взяла другою, продовжила.

— Хіба вам не подобається? Ну чого ви, чого? Я зроблю вам добре, дозволю, щоб ви могли зосередитися на державних справах, я готова допомогти вам, бо ви — наш кумир! — Вона знову нахилилася до мене, а я ж уявив, що Альчеста може спостерігати це неподобство у щілинку ширми.

— Ні, Васю! — заверещав я, як різаний, бо зрозумів, що або зараз припиню це, або вже не зможу зупинитися.

— Іване Карповичу, не треба кричати? — здивувалася гостя, коли забіг Самсонов.

— Мені погано, візит закінчено, більше нікого не приймаю! — забелькотав я, а в самого аж у голові стукало. Василь Петрович повів даму до дверей.