Рукопис, знайдений у Сараґосі

Я повідомив про цей намір мого батька. Йому вже віддавна не подобалася моя побожність, однак він не насмілювався відверто звести мене з цього шляху, попросив лиш, щоб я почекав принаймні приїзду матері, якого вже недовго було чекати. Я відповів йому, що вже не маю батьків на землі й що небо — єдина моя родина. Він нічого мені на це не відповів. Потім я пішов до корехідора, який похвалив мій намір і відправив мене першим же кораблем до Іспанії.

Прибувши до Більбао, я довідався, що моя мати щойно відпливла до Америки. Я мав, як вже казав, рекомендаційні листи до Мадрида. Коли я проїздив через Бурґос, мені сказали, що ти, сеньйоро, живеш в околицях цього міста, тож я прагнув ще раз тебе побачити, перш ніж назавжди зречуся світу. Мені здавалося, що якщо я ще раз тебе побачу, то з тим більшим запалом зможу молитися за тебе.

Тож я подався дорогою до вашого дому. Увійшов у перший двір, гадаючи, що знайду когось із колишніх твоїх слуг, бо я чув, що ти залишила у себе всю челядь з Асторґаса. Я хотів, щоб він мне упізнав, тоді попросив би його помістити мене в таке місце, де я зміг би тебе побачити, коли ти сідатимеш у карету. Я прагнув побачити тебе, сеньйоро, але сам не хотів показуватись.

Тим часом проходили самі тільки незнайомі, і я не знав, що мені робити. Я увійшов до якоїсь цілком порожньої кімнати; врешті мені здалося, що я помітив когось знайомого. Я вийшов, і раптом мене зненацька вдарили каменем по голові… Але я бачу, що моя розповідь схвилювала тебе, сеньйоро.

— Можу тебе запевнити, — продовжувала герцоґиня, — що набожне безумство Ермосіто збудило в мені тільки жаль, але коли він почав говорити про сади в Асторґасі, про ігри наших дитячих років — спогади про щастя, яке я тоді переживала, думка про теперішнє моє щастя і якийсь острах перед майбутнім, якесь почуття, водночас миле й сумне — стиснули мені серце, і я відчула, як сльози покотилися по обличчю.

Ермосіто підвівся; мені здається, він хотів поцілувати край моєї сукні, але коліна в нього затремтіли, голова впала на мої коліна, а руки сильно обхопили мою талію.

У цю мить я кинула погляд на дзеркало, що стояло навпроти; я побачила Менсію і герцоґа, але риси цього останнього набрали такого страшного виразу, що я ледь могла його пізнати.

Кров застигла у мене в жилах, я знову подивилася в дзеркало, але цього разу вже нікого не побачила.

Я вивільнилася з обіймів Ермосіто, покликала Менсію, наказала їй, щоб подбала про цього хлопця, який раптом втратив притомність і пішла до другої кімнати. Цей випадок сильно занепокоїв мене, хоча слуги запевнили, що герцоґ ще не повернувся з Біскайї.

Наступного дня я пішла довідатися про здоров’я Ермосіто. Мені сказали, що його вже немає в домі.

Через три дні, коли я мала лягати до ліжка, Менсія принесла мені лист від герцоґа, який містив лиш наступні слова: