Рукопис, знайдений у Сараґосі

Відкривши вікно, я побачив, що жодне інше не виходить на цей бік дому; тут було невисоко, можна було скочити, але я волів скористатися простирадлами Хіральди. Видряпавшись потім на перголу, я перескочив з неї на садовий мур і опинився в чистому полі, щасливий, що дихаю повітрям свободи й позбуваюся театинців, інквізиції, герцоґині і її годувальниці.

Удалині я бачив Бурґос, але вирушив у протилежний бік і невдовзі дійшов до вбогої корчми; я показав господині двадцять реалів, які були в мене старанно загорнуті в папір, і сказав, що усі ці гроші я хочу тут у неї витратити. Почувши це, вона розсміялася й принесла мені по подвійній ціні хліба й цибулі. У мене з собою було трохи більше грошей, але я побоювався їй у цьому признатися. Поївши, я пішов до стайні й заснув, як зазвичай засинає людина на шістнадцятому році життя.

До Мадрида я прибув без жодних пригод, які б заслуговували згадки. Коли я входив до міста, надворі смеркалося.

Я знайшов будинок моєї тітки; можете собі уявити, як вона мене привітала. Однак затримався я в неї не дуже довго, бо боявся, що мою присутність можуть відкрити. Пройшовши весь Мадрид, я опинився на Прадо, де ліг на землі й заснув.

Наступного дня я прокинувся на світанку й пробігся площами й вулицями, шукаючи найкращого місця для мого нового заняття. Проходячи вулицею Толедо, я зустрів дівчину, яка несла пляшку з чорнилом. Я запитав, чи випадково не від сеньйора Авадоро вона вертається.

— Ні, — відповіла вона, — я йду від дона Феліпе дель Тінтеро Ларґо.

Я переконався, що мого батька й далі знають під тим самим ім’ям і що він досі займається тими самими речами.

Однак же слід було подумати про вибір місця. Під папертю костелу святого Роха я побачив кілька жебраків мого віку, зовнішність яких припала мені до смаку. Я підійшов до них і сказав, що приїхав з провінції, аби прислужитися милосердним душам, але залишилась у мене жменька реалів, яку охоче внесу в спільну касу, якщо вони таку мають. Ці слова справили на слухачів приємне враження. Вони відповіли мені, що й справді мають спільну касу, яку тримає перекупка каштанів на розі вулиці. Відвели мене туди, після чого ми повернулися на паперть і почали грати в тарок. Поки ми з усією старанністю віддавалися тій грі, якийсь добре одягнений сеньйор став начебто уважно приглядатися до нас. Ми вже збиралися крикнути йому яку-небудь дурницю, як він випередив нас і показав жестом, щоб я йшов за ним.

Завівши мене в бічну вуличку, він сказав:

— Дитя моє, я вибрав тебе з-поміж твоїх товаришів тому, що лице твоє світиться більшим, ніж в інших, розумом, а він буде тобі потрібний для доручення, яке ти маєш виконати. Тому слухай уважно. Ти побачиш, як тут буде проходити багато жінок, однаково одягнених у чорні оксамитні сукні й мантильї з чорним мереживом, які так щільно заслоняють їхні обличчя, що ні одну неможливо розпізнати. На щастя, візерунки оксамиту й мережив різні, і в цей спосіб легко стежити за прекрасними незнайомками. Я є коханцем однієї молодої особи, яка, як мені здається, має певну схильність до невірності, і я вирішив до кінця в цьому переконатися. Ось тобі два взірці оксамиту й два — мережив. Якщо ти побачиш двох жінок, сукні яких відповідають цим зразкам, то простеж, чи увійдуть вони до костелу, а чи до того он будинку напроти, який належить кавалеру Толедо. Тоді прийдеш дати мені звіт до торгівця винами на розі вулиці. Маєш тим часом золоту монету; дістанеш другу, якщо зробиш усе, як належить.