Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Признаюся тобі, що в моєму характері була певна схильність до марнолюбства, але жага почестей покинула мене, як тільки я заспокоїлася. Я стала герцоґинею Сидонія, і моє серце наповнилося найсолодшими почуттями. Герцоґ у сімейному житті був найприємнішим з людей, кохав мене безмежно, завжди виказував мені постійну доброту, невичерпну лагідність, неустанну чулість, і тоді його ангельська душа відбивалася в рисах його обличчя. Тільки іноді, коли якась чорна думка примушувала його хмуритися, лице його ставало страшним. Тоді, тремтячи, я мимоволі пригадувала вбивцю ван Берґа.
Проте мало речей могли його розгнівати, а все в мені робило його щасливим. Він любив дивитися на мої заняття, слухати, як я говорю, й відгадувати найпотаємніші мої думки. Я вважала за неможливе, щоб він кохав мене ще більше, але поява на світ маленької донечки подвоїла його кохання, і щастя наше стало повним.
У той день, коли я піднялася після пологів, Хіральда прийшла до мене й сказала:
— Дорога моя Елеоноро, ти вже дружина й матір, одне слово, ти щаслива; я тобі більше не потрібна, а мої обов’язки кличуть мене в інше місце. Я вирішила виїхати до Америки.
Я хотіла її затримати.
— Ні, — сказала вона, — моя присутність там необхідна.
Через кілька днів вона поїхала. З її від’їздом скінчилися щасливі роки мого життя. Я розповіла тобі про період неземного щастя; він тривав недовго, бо щастя таке велике, як наше, мабуть, не може випадати людям за життя. У мене вже немає сил, щоб розповідати тобі сьогодні про свою недолю. Прощавай, молодий мій приятелю, завтра ти знову побачиш мене.
Розповідь молодої герцоґині дуже мене зацікавила. Я прагнув почути продовження й довідатися, як таке велике щастя могло перетворитися в недолю. Але невдовзі мої думки пішли в іншому напрямку. Я пригадав слова Хіральди, яка вважала, що я зможу витримати два роки в ув’язненні. У мене аж ніяк не було таких намірів, і я почав обдумувати втечу.
Наступного дня їжу мені знову принесла герцоґиня. Очі мала червоні, наче довго плакала. Однак сказала, що їй вистачить сил розповісти мені про свої нещастя, і почала так:
Я казала тобі, що Хіральда виконувала при мені обов’язки старшої дуеньї. На її місце мені дали донью Менсію, жінку тридцяти років, ще досить гарну, яка мала достатньо розвинутий розум, і тому ми часом допускали її до нашого товариства. Тоді вона зазвичай поводила себе так, наче була закохана в мого чоловіка. Я сміялася з того й не звертала на це жодної уваги. Зрештою, донья Менсія намагалася сподобатися мені, а передовсім докладно мене пізнати. Часто вона звертала розмову на якісь смішні предмети або переказувала мені міські плітки, так що я не раз мусила наказувати їй замовчати.
Я сама годувала свою дочку й, на щастя, перестала годувати її перед страшними подіями, про які ти ще довідаєшся. Першим ударом, який поцілив у мене, була смерть батька, який, виснажений раптовою і тяжкою хворобою, віддав Богу душу в моїх обіймах, благословивши нас обох і не здогадуючись про гіркі хвилини, які нас чекали.
Незабаром виникли заворушення в Біскайї. Герцоґа послали туди, а я супроводжувала його аж до Бурґоса. Ми маємо помістя в усіх провінціях Іспанії і доми майже в усіх містах; однак тут у нас був лише заміський дім, розташований у милі від міста, той самий, у якому ти зараз знаходишся. Герцоґ залишив мене з усім моїм почтом і поїхав до місця свого призначення.
Одного дня, вертаючись додому, я почула галас на подвір’ї. Мені повідомили, що схопили злодія, поранивши його каменем у голову, і що це юнак неймовірної краси. Кілька слуг принесли його до моїх ніг, і я пізнала Ермосіто.
— Господи! — закричала я. — Це ніякий не злодій, це чесний хлопець, вихований в Асторґасі у мого діда.
Потім, звернувшись до мажордома, я наказала йому забрати бідолаху до себе і якнайкраще доглядати за ним. Здається, навіть сказала, що це син Хіральди, але точно я не пригадую.
Наступного дня донья Менсія доповіла мені, що молодого хлопця мучить лихоманка і він у маячні говорить речі надто вже чулі й пристрасні. Я відповіла їй, що якщо вона наважиться коли-небудь згадати про щось подібне, я накажу негайно її вигнати.
— Побачимо, — сказала вона.
Я заборонила їй потрапляти мені на очі. Наступного дня вона прийшла просити змилуватись над нею, впала мені до ніг і отримала пробачення.
Тижнем пізніше, коли я була сама, увійшла Менсія, підтримуючи надзвичайно ослабленого Ермосіто.
— Сеньйора наказала мені прийти? — запитав він тремтячим голосом.