Рукопис, знайдений у Сараґосі

— До цього мене схиляють дві причини, — відповів Веласкес, — по-перше, я почав важливе обчислення, яке прагну тут і закінчити; по-друге, визнаю тобі, сеньйоро, що в товаристві жодної жінки я не відчував такого задоволення, як у твоєму, тобто, простіше кажучи, ти, сеньйоро, єдина жінка, розмова з якою справляє мені задоволення.

— Ваша світлість, — відповіла ізраїльтянка, — я була б рада, якби ця друга причина стала колись першою.

— Для тебе, сеньйоро, мабуть, не так важливо, — сказав Веласкес, — чи я думаю про тебе до, чи після геометрії; мені ж щось інше справляє клопіт. Я досі не знаю твого імені і мушу позначати його знаком X чи Z, які ми в алгебрі зазвичай надаємо невідомим величинам.

— Моє ім’я, — сказала ізраїльтянка, — є таємницею, яку б я охоче довірила твоїй порядності, якби не боялася наслідків твоєї розсіяності.

— Не бійся, сеньйоро, — перервав її Веласкес. — Часто вживаючи в розрахунках підстановки, я звик завжди одним способом позначати ті самі цінності. Тому як тільки я надам тобі якесь ім’я, то потім, як би ти не хотіла, ти вже не зможеш його змінити.

— Ну, добре, — сказала Ребека, — тоді називай мене Лаура Уседа.

— З великим задоволенням, — відповів Веласкес, — або ж прекрасна Лаура, вчена Лаура, чарівна Лаура, бо все це — покажчики твого загального значення.

Поки вони так одне з одним розмовляли, мені пригадалася обіцянка, яку я дав розбійникові, що зустрінуся з ним у чотирьохстах кроках на захід від табору. Я взяв шпагу й, відійшовши на таку відстань від табору, почув постріл з пістолета. Я вирушив у той бік лісу, звідки почувся постріл і знайшов людей, з якими вже мав справу раніше. Їх ватажок звернувся до мене:

— Привіт тобі, сеньйоре кавалере, я бачу, що ти вмієш дотримувати слово, і не сумніваюся, що ти настільки ж хоробрий. Бачиш отой отвір у скелі? Він веде в підземелля, де тебе дуже нетерпляче очікують. Сподіваюся, що ти виправдаєш виявлену тобі довіру.

Я увійшов у підземелля, залишивши незнайомого, який зовсім не поспішив за мною. Пройшовши кілька кроків уперед, я почув за собою гуркіт і побачив, як величезні камені завалили вхід за допомогою невідомого механізму. Слабенький промінь світла, який проникав крізь розколину в скелі, гинув у темному коридорі. Однак, незважаючи на темінь, я легко ішов уперед, бо дорога була рівненька, а похилість незначна. Тому я не відчував ніякої втоми, але гадаю, що не один на моєму місці відчув би страх, вирушивши отак без цілі в нутрощі землі. Я йшов добрих дві години; в одній руці я тримав шпагу, другу простяг уперед, щоб не зіштовхнутися з чимось. Раптом повітря поряд зі мною затремтіло, і я почув тихий, гармонійний голос, який шепнув мені на вухо: