Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Я здивовано глянула на Менсію, але не хотіла образити сина Хіральди, і наказала поставити йому стілець у кількох кроках від мене.
— Дорогий Ермосіто, — сказала я, — твоя мати ніколи не згадувала твого імені в моїй присутності, тому я хотіла б зараз довідатись, що з тобою діялося від часу нашої розлуки.
Ермосіто, зупиняючись час від часу від слабості, почав розповідати.
Побачивши, що корабель наш пливе, розпустивши всі вітрила, я втратив будь яку надію дістатися на берег і розплакався через якусь особливу суворість, з якою мати вигнала мене від себе. Я ніяк не міг відгадати причин такої її поведінки. Мені сказали, що я у тебе, сеньйоро, на службі, тож служив би тобі з усією старанністю, на яку мене було стати. Покірність моя була безмежною, чому ж тоді мене вигнали, наче я вчинив якусь страшенну провину? Чим більше я про це думав, тим менше міг зрозуміти.
На п’ятий день нашої подорожі ми опинилися серед ескадри дона Фернандо Арудеса. Нам наказали пройти за кормою адміральського судна. На визолоченому й прикрашеному різнобарвними прапорами мостику я побачив дона Фернандо, щедро прикрашеного ланцюгами різних орденів. Його шанобливо оточувала група офіцерів. Адмірал приклав до вуст рупор і запитав, чи ми не зустрічали кого дорогою, а потім наказав плисти далі. Минувши його, капітан нашого корабля сказав:
— Ось ви бачили адмірала, сьогодні він маркіз, а починав же таким самим корабельним юнґою, який ондечки замітає палубу.
Коли Ермосіто дійшов до цього місця своєї розповіді, він кинув кілька заклопотаних поглядів на Менсію. Я здогадалася, що він не хоче пояснювати всього в її присутності, тому відправила її з кімнати. Керувалася я при цьому тільки своєю приязню до Хіральди, й думка, що це може викликати якісь підозри, не прийшла мені навіть у голову. Коли Менсія вийшла, Ермосіто продовжив так:
— Мені здається, що скуштувавши першої в житті їжі з одного з тобою, сеньйоро, джерела, я розділив з тобою одну душу, так що думати міг тільки про тебе чи про те, що з тобою пов’язане. Капітан сказав мені, що дон Фернандо став маркізом, почавши від корабельного юнґи; я знав, що твій батько також маркіз, тож мені здавалося, що немає нічого прекраснішого від цього титулу, і запитав, яким чином дон Фернандо його отримав. Капітан пояснив мені, що він ішов від ступеня до ступеня і всюди відзначався чудовими подвигами. Відтоді я вирішив поступити на морську службу й почав вправлятися у видиранні на щогли. Капітан, якому мене довірили, противився цьому, як міг, але я не хотів його слухати, і поки ми пливли у Веракрус, я вже став досить добрим матросом.
Дім мого батька стояв на березі моря. Ми підпливли до нього шлюпкою. Батько привітав мене, оточений чередою молодих мулаток, і наказав мені по черзі їх обійняти. Невдовзі дівчата почали танцювати, спокушали мене тисячами способів, і вечір минув у безлічі шаленств.
Наступного дня корехідор Веракруса сповістив моєму батькові, що не годиться приймати сина в домі з такими порядками і що він повинен віддати мене в колеґію театинців. Батько хоч і з жалем, але повинен був послухатись.
В колеґії моїм ректором був монах, який для заохочення до науки часто повторював нам, що маркіз Кампо Салес, тодішній другий державний секретар, також був колись бідним школярем, а своїм піднесенням завдячує старанності в науках. Бачачи, що й на цій дорозі можна стати маркізом, я два роки працював з небувалою старанністю.
Тим часом корехідора Веракруса перевели в інше місце, а його наступник був людиною менш суворих принципів. Мій батько відважився забрати мене додому. Знову я був наражений на легковажність молодих мулаток, які, заохочувані батьком, спокушали мене всілякими способами. Не можу сказати, що мені подобалися ці шаленства, але я навчився багатьом новим для мене речам і тільки тепер зрозумів, чому мене випровадили з Асторґаса.
Отоді весь мій напрям думок зазнав жахливих змін. В моїй душі народилися незнані почуття й пробудили спогади про невинні забави моїх дитячих років. Думка про втрачене щастя, про сади в Асторґасі, де ми з тобою, сеньйоро, бігали, непевні спогади про численні докази твоєї доброти — все це в одну мить звалилося на мій розум. Я не міг опиратися стільком ворогам і запав у стан моральної і фізичної пригніченості. Лікарі вважали, що в мене виснажлива лихоманка; щодо мене, то я не вважав себе хворим, але часто бував настільки отуманеним, що бачив предмети, яких зовсім не було перед моїми очима.