Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Одного дня я була в батьковому кабінеті й раптом почула галас на вулиці й вигуки зростаючого натовпу. Я підбігла до вікна й побачила багато людей, які товпилися галасливою юрмою і проводжали, наче в тріумфі, визолочену карету, на якій я пізнала герб герцоґів Медіна Сидонія. Тлум ідальґо й пажів підбіг до дверцят, і я побачила чоловіка дуже приємної постави, в кастильському костюмі, який при дворі якраз виходив з моди. На ньому був короткий плащ, жабо, султан з пір’я на капелюсі, але особливого блиску його костюмові надавав обсаджений діамантами орден Золотого Руна, який висів на грудях. Мій батько також підійшов до вікна.
— Ах, це він, — вигукнув, — я сподівався, що він приїде.
Я пішла на свою половину і познайомилася з герцоґом лише наступного дня; проте пізніше я бачила його щоденно, бо він майже не виходив з батькового дому.
Двір викликав герцоґа для вельми важливих справ. Ішлося про заспокоєння заворушень, які сталися в Араґоні внаслідок нового збору податків. У цьому королівстві найславніші роди носять назву ricos hombres і вважаються рівними кастильським ґрандам; рід Сидоніїв був серед них найстарішим. Цього було достатньо, щоб до слів герцоґа прислухалися; зрештою, його просто любили за його особисті якості. Герцоґ поїхав до Сараґоси й зумів узгодити бажання двору з вигодою жителів. Його запитали, якої він бажає нагороди. Він відповів, що прагне якийсь час подихати повітрям вітчизни.
Герцоґ, людина щира й відверта, зовсім не приховував задоволення, яке він відчував у моєму товаристві, тому ми майже весь час були разом, тоді як інші друзі мого батька займалися разом з ним державними справами.
Сидонія признався мені, що схильний певного мірою до ревнощів, а часом навіть до несподіваних вибухів. Взагалі він говорив зі мною тільки про себе чи про мене, а коли розмови такого роду розпочнуться між чоловіком і жінкою, стосунки між ними стають чимраз ближчими. Тому я зовсім не здивувалася, коли одного дня батько, запросивши мене до свого кабінету, сказав, що герцоґ просить моєї руки.
Я відповіла, що мені не потрібен час для роздумів, бо передбачаючи, що герцоґу може сподобатися донька його приятеля, я завчасно продумала і його напрям думок, і вікову різницю, яка нас розділяє.
— Однак, — додала я, — іспанські ґранди звикли шукати шлюбів у рівних їм родинах. Як же вони сприйматимуть наш союз? Може навіть статися, що вони перестануть говорити «ти» герцоґу, що є першим доказом їхньої зневаги.
— Те саме я сказав герцоґу, — сказав батько, — але він на це відповів, що прагне тільки твоєї згоди, а все інше владнає сам.
Сидонія був поблизу; він увійшов з боязкою міною, яка дивно контрастувала з його вродженою погордливістю.
Мене це зворушило, і герцоґ недовго чекав на мою згоду. Таким чином, я ощасливила обох, бо мій батько теж не міг приховати свою радість. Хіральда також поділяла наше щастя.
Наступного дня герцоґ запросив на обід ґрандів, які в цей час перебували в Мадриді. Коли всі зібралися й сіли до столу, він промовив до них такими словами:
— Альбо, до тебе я звертаюся, бо вважаю тебе першим з-поміж нас, не тому, що твій рід кращий за мій, а з поваги до пам’яті героя, ім’я якого ти носиш. Упередження, яке приносить нам честь, вимагає, щоб ми вибирали дружин поміж дочками ґрандів, і я, без сумніву, зневажав би того, хто вступив би в недостойний союз заради багатства чи для задоволення гріховної пристрасті. Випадок, про який я хочу з вами говорити, є зовсім іншого роду. Ви добре знаєте, що астурійці вважають себе благороднішими за народженням, ніж сам король; і хоча це, можливо, дещо перебільшене твердження, однак, оскільки вони носили свої титули ще до приходу в Іспанію маврів, то мають право вважати себе найдавнішим дворянством в усій Європі. Найчистіша астурійська кров плине в жилах Елеонори де Вальфлорида, не кажучи вже про її загальновідомі чудові якості. Тому я тверджу, що подібний шлюб може тільки виявити честь родині кожного іспанського ґранда, а хто вважає, що це не так, нехай підніме цю рукавицю, яку я кидаю посеред нашого зібрання.
— Я підніму, — сказав герцоґ Альба, — щоб повернути її тобі разом із побажаннями щастя в такому прекрасному шлюбі.
З цими словами він обійняв герцоґа, так само вчинили й інші ґранди. Мій батько, розповідаючи мені про цей випадок, додав дещо сумним голосом:
— І завжди в ньому те саме лицарство; аби він тільки міг позбутися своєї давньої запальності. Люба Елеоноро, заклинаю тебе, намагайся ніколи ні в чому його не образити.