Рукопис, знайдений у Сараґосі

Як тільки герцоґиня пішла, я озирнуся навкруг і справді побачив, що вигляд мого підземелля якийсь дуже сумний; могила молодого мученика й стовп, до якого він був прикутий, ще й посилювали його похмурість. Мені було добре в цій в’язниці, поки я боявся театинців, але зараз, коли справа була залагоджена, перебування в ньому стало для мене нестерпним. Мене смішила впевненість Хіральди, яка збиралася тримати мене тут два роки. Взагалі обидві жінки так мало зналися на ремеслі охоронців, що залишали відкритими двері від підземелля, гадаючи, мабуть, що решітка, за якою знаходився, становить нездоланну перешкоду. Тим часом я вже склав план не тільки втечі, а й усього свого життя протягом двох років, які мені призначили для покути. Коротко розповім вам про свої наміри.

Під час перебування в колеґії театинців я часто замислювався над щастям, яке, як здавалося, випало малим жебракам, що сиділи біля дверей нашого костелу. Їх доля здавалася мені значно приємнішою за мою. Бо й справді, поки я сох над книжками, ніколи не вміючи задовольнити своїх учителів, ці щасливі діти злигоднів бігали вулицями, грали в карти на сходах паперті й платили один одному каштанами. Часом вони билися до знемоги — і ніхто не переривав їм тої розваги, качалися в піску — і ніхто не примушував їх митися; роздягалися на вулиці й прали сорочки біля криниць. Хіба може бути на світі приємніше життя?

Думки про подібне щастя займали мене під час мого життя в підземеллі, і я вирішив, що буде найкраще, якщо я, вийшовши з ув’язнення, оберу на час покути становище жебрака. Щоправда, я вже отримав певну освіту, і можна було по розмові відрізнити мене від моїх товаришів, але я сподівався, що легко зумію перейняти їхню мову й звичаї, а потім, через два роки, повернуся до своїх. І хоча ця думка була дещо дивною, але в тій ситуації, в якій я знаходився, я не міг вигадати нічого кращого.

Прийнявши таке рішення, я зламав вістря ножа й почав працювати над одним з прутів решітки. П’ять днів я мучився, поки мені вдалося його розхитати. Я старанно збирав камінні уламки й засипав ними отвір, так щоб ні про що не можна було здогадатися.

В день, коли я скінчив свою роботу, кошик мені принесла Хіральда. Я запитав, чи вона не боїться, якби випадково відкрилося, що вона годує якогось незнайомого хлопця в підземеллі.

— Зовсім ні, — відповіла вона, — люк, через який ти сюди дістався, веде до окремого павільйону, двері якого я наказала замурувати під тим приводом, що він схиляв герцоґиню до болісних спогадів, а коридор, яким ми приходимо до тебе, іде з моєї спальні і вхід до нього знаходиться в стіні під шпалерами.