Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Приходили ще й інші лікарі й підтвердили діагноз Санґре Морено.
Я наказала покликати Хіральду й повторила їй слова доктора. Її збентеженість зрадила її.
— Ти отруїла мого чоловіка, — сказала я. — По якому праву християнка могла скоїти такий злочин?
— Я християнка, — відповіла вона, — це правда, але я також мати, і якби вбили твою власну дитину, хто знає, чи не стала б ти жорстокішою від розлюченої тигриці.
На це я не зуміла відповісти їй, однак вказала, що вона могла отруїти мене замість герцоґа.
— Ні в якому разі, — відповіла вона, — я підглядала крізь дірку від ключа і негайно б зайшла до кімнати, якби ти тільки торкнулася чашки.
Потім прийшли капуцини, вимагаючи тіло герцоґа, а оскільки вони принесли папір від архиєпископа, то неможливо було їм заперечувати.
Хіральда, яка досі була такою хороброю, раптом зробилася неспокійна. Її кидало в дрож від думки, що під час бальзамування тіла виявлять сліди отрути, і її настійливі прохання схилили мене до тієї нічної вилазки, якій я завдячую приємністю мати тебе в своєму домі.
Мій пишномовний монолог на цвинтарі мав на меті обдурити слуг. Побачивши, що замість тіла принесли сюди тебе, ми, щоб не пробудити в них підозри, повинні були біля садової каплиці поховати якесь опудало.
Незважаючи на всі ці остороги, Хіральда все ще неспокійна, весь час говорить про повернення до Америки й прагне тримати тебе тут, поки вона чогось остаточно не вирішить. Щодо мене, то я нічого не боюся, і якщо мене поставлять перед судом, я щиро визнаю всю правду. Зрештою, я попередила про це Хіральду.
Несправедливість і жорстокості герцоґа позбавили його мого кохання, я ніколи б не могла жити з ним разом. Єдине моє щастя — це моя маленька донечка; за її долю я не боюся. Вона успадкує титули й великі багатства, тож я не мушу непокоїтися про її майбутнє.
Оце і все, про що ти хотів довідатись, мій молодий друже. Хіральда знає, що я розповідаю тобі нашу історію, і вважає, що не слід залишати тебе з непотрібними здогадками. Але мені душно в цьому підземеллі, мені треба вийти нагору, дихнути свіжим повітрям.
Як тільки герцоґиня пішла, я озирнуся навкруг і справді побачив, що вигляд мого підземелля якийсь дуже сумний; могила молодого мученика й стовп, до якого він був прикутий, ще й посилювали його похмурість. Мені було добре в цій в’язниці, поки я боявся театинців, але зараз, коли справа була залагоджена, перебування в ньому стало для мене нестерпним. Мене смішила впевненість Хіральди, яка збиралася тримати мене тут два роки. Взагалі обидві жінки так мало зналися на ремеслі охоронців, що залишали відкритими двері від підземелля, гадаючи, мабуть, що решітка, за якою знаходився, становить нездоланну перешкоду. Тим часом я вже склав план не тільки втечі, а й усього свого життя протягом двох років, які мені призначили для покути. Коротко розповім вам про свої наміри.
Під час перебування в колеґії театинців я часто замислювався над щастям, яке, як здавалося, випало малим жебракам, що сиділи біля дверей нашого костелу. Їх доля здавалася мені значно приємнішою за мою. Бо й справді, поки я сох над книжками, ніколи не вміючи задовольнити своїх учителів, ці щасливі діти злигоднів бігали вулицями, грали в карти на сходах паперті й платили один одному каштанами. Часом вони билися до знемоги — і ніхто не переривав їм тої розваги, качалися в піску — і ніхто не примушував їх митися; роздягалися на вулиці й прали сорочки біля криниць. Хіба може бути на світі приємніше життя?
Думки про подібне щастя займали мене під час мого життя в підземеллі, і я вирішив, що буде найкраще, якщо я, вийшовши з ув’язнення, оберу на час покути становище жебрака. Щоправда, я вже отримав певну освіту, і можна було по розмові відрізнити мене від моїх товаришів, але я сподівався, що легко зумію перейняти їхню мову й звичаї, а потім, через два роки, повернуся до своїх. І хоча ця думка була дещо дивною, але в тій ситуації, в якій я знаходився, я не міг вигадати нічого кращого.
Прийнявши таке рішення, я зламав вістря ножа й почав працювати над одним з прутів решітки. П’ять днів я мучився, поки мені вдалося його розхитати. Я старанно збирав камінні уламки й засипав ними отвір, так щоб ні про що не можна було здогадатися.
В день, коли я скінчив свою роботу, кошик мені принесла Хіральда. Я запитав, чи вона не боїться, якби випадково відкрилося, що вона годує якогось незнайомого хлопця в підземеллі.
— Зовсім ні, — відповіла вона, — люк, через який ти сюди дістався, веде до окремого павільйону, двері якого я наказала замурувати під тим приводом, що він схиляв герцоґиню до болісних спогадів, а коридор, яким ми приходимо до тебе, іде з моєї спальні і вхід до нього знаходиться в стіні під шпалерами.