Нескінченна історія

Маленька сіра мавпочка вишкірила зуби:

- До побачення, Бастіяне Бальтазаре Букс!

І, сказавши це, Аргакс зник в одному з будинків міста- божевільні. Бастіянів тюрбан він прихопив зі собою.

Бастіян ще трохи постояв - геть непорушно. Те, про що він дізнався, настільки його спантеличило і збентежило, що прийняти якесь рішення стало дуже непросто. Одним махом усі його дотеперішні цілі та наміри виявилися поз­бавленими сенсу. Він мав таке відчуття, ніби все в ньому перевернулося з ніг на голову, він зробився як та піраміда, поставлена на свою вершину. Те, на що він покладав усі свої надії, виявилося цілковито згубним, а те, що він нена­видів, стало його порятунком. Та наразі він чітко усвідом­лював лише одне: треба забиратися геть із цього божевіль­ного міста! І ніколи, ніколи більше сюди не повертатися!

Він почав пробиратися крізь лабіринт дурнуватих буді­вель, та вже незабаром виявилося, що шлях до міста незрі­внянно простіший, ніж дорога звідти. Раз у раз Бастіян ло­вив себе на тому, що збився зі шляху, що знову йде в бік середмістя. Йому знадобилося майже півдня, перш ніж він спромігся знову дійти до краю міста, до земляного валу. А коли він нарешті вибіг на пустище, то помчав без перепо­чинку, аж поки ніч - така сама темна, як і попередня, - не змусила його зупинитися. Геть знеможений і втомлений, він знесилено повалився на землю, під кущ ялівцю, і тут же поринув у глибокий сон. І в цьому сні у ньому згас спогад про те, що він колись умів вигадувати різні історії.

Цілісіньку ніч його переслідувало одне-єдине снови­діння, яке ніяк не хотіло ані закінчитися, ані відступити: Атрею з кривавою раною на грудях стояв і дивився на нього - непорушний і мовчазний.

Прокинувшись від удару грому, Бастіян аж підскочив. Його огортала непроглядна пітьма, та все ж йому здалося, що громаддя хмар, яке накопичувалося протягом дня, збу­рилося. Безперервно спалахували блискавки, а громи гур­котіли і грюкотіли так, що аж двигтіла земля; над пусти­щем розгулялася і завила буря, пригинаючи додолу кущі ялівцю. Щільна сіра завіса зливи заступила від сторонньо­го ока цілу околицю. Бастіян стояв, загорнувшись у свій чорний плащ, його лицем стікала вода. Одна з блискавиць ударила в дерево просто перед ним, розколовши вузлуватий стовбур, гілля тут-таки спалахнуло, вітер розвіяв хоровод іскор над нічною рівниною, і там його відразу ж погасила злива. Від цього страхітливого удару Бастіян упав на колі­на - і раптом заходився обома руками розгрібати землю. Коли яма стала достатньо глибокою, Бастіян відв’язав меч Сіканду і поклав його на дно ями.

- Сікандо! - тихо промовив він під завивання бурі. - Я назавжди прощаюся з тобою. Хай більше ніхто і ніколи не підніме тебе проти свого друга. І нехай тебе тут ніхто не знайде, доки не забудеться все, що ми з тобою наробили, доки не кане у забуття лихо, яке сталося через нас із тобою.

Тоді Бастіян засипав яму, ще й заклав місце захоронен­ия меча мохом і гілками, щоби ніхто його не знайшов.

Сіканда лежить там до сьогодні. І тільки у далекому майбутньому прийде хтось, кому буде дозволено взяти його в руки, не наражаючись на небезпеку; утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.