Нескінченна історія

Позаяк то була обідня пора, вони запросили Бастіяна піти з ними, і він вдячно погодився.

В якійсь поблизькій хатині вони посідали до столу, і під час обіду Бастіян довідався все про місто Іскаль та його ме­шканців.

Море Імли, яке вони називали Скайдан, було насправді велетенським океаном білого туману, який розділяв Фанта­зію на дві частини.

Який Скайдан завглибшки - цього не звідав іще ніхто, як, зрештою, і того, звідки взялися ці нечувані маси тума­ну. Щоправда, навіть і занурившись у цю імлу, можна було дихати, а біля берега, там, де імла ще порівняно неглибока, трохи пройтися морем, щоправда, міцно обв’язавшись лин­вою, яку хтось мав би витягнути назад (як виявилося, ця імла мала підступну властивість надзвичайно швидко поз­бавляти людину будь-якої здатності орієнтуватися.

Багато сміливців (чи, радше, нерозважливців) загину­ли, намагаючись перебрести Скайдан - поодинці та пішки. І лише декотрих вдалося врятувати.

Єдиним способом перебратися на протилежний берег Моря Імли був той, яким оволоділи іскаляни.

До речі, лоза, з якого були сплетені всі будинки в місті Іскаль, всі предмети вжитку, одяг, навіть кораблі, - ота ло­за була чимось на кшталт очерету, який ріс біля берега, під поверхнею Моря Імли, і зрізати його можна було, як ви­пливає зі щойно сказаного, тільки наражаючись на смерте­льну небезпеку. Ці очеретини, хоч і надзвичайно гнучкі, а на повітрі навіть трохи прив’ялі, в тумані стояли прямо, були набагато легшими від нього і не тонули. Тим-то не то­нули і кораблі, з цього очерету збудовані. Відтак одяг, який носили іскаляни, міг правити водночас і за рятувальні ка- мізельки - у разі, якби хтось звалився в Море Імли.

Втім, навіть і не це було найбільшою таємницею іска- лян, бо це не пояснювало причини дивовижної єдності та злагодженості, якими були позначені вся їхня діяльність і спосіб життя. Як незабаром з’ясував Бастіян, вони взагалі не знали слова «я», в кожному разі, ніколи його не вжива­ли, а завжди говорили «ми». Правда, чому це так, він дові­дався набагато пізніше.

Почувши від трьох моряків, що вони збираються вийти в море ще цієї ночі, він запитав, чи не могли б вони прийняти його корабельним юнгою. Вони пояснили, що кожна подорож Скайданом істотно відрізняється від подо­рожей іншими морями, бо ніколи не відомо, скільки дове­деться пробути в дорозі та куди врешті-решт твій корабель причалить. Бастіян запевнив, що це його цілком влашто­вує, тож імлоплавці погодилися взяти його зі собою.

Коли звечоріло, туман, як і варто було сподіватися, по­чав підійматися, досягнувши близько півночі рівня Плете­ного Міста. Тепер усі кораблі, які доти висіли в повітрі, по­гойдувалися на білій поверхні імли. Судно, на якому опи­нився Бастіян, - плаский приблизно тридцятиметровий човен - відв’язали від причалу, і тепер воно повільно ви­пливало в безмір темного імлистого моря.

Чи не з першого погляду Бастіян ламав собі голову над питанням, що, власне кажучи, змушує ці кораблі рухатися, бо ж вони не мали ні вітрил, ні весел, ні гребних гвинтів. Вітрила, як він довідався, нічого би не дали, бо над Скай- даном майже завжди панував штиль, а пересуватися тума­ном за допомогою весел чи гвинта годі було й поготів. Сила, яка рухала кораблями, була цілком іншої природи.