Нескінченна історія

Та й самі будівлі виглядали геть безглуздо: вхідні двері були на даху, сходи вели нізвідки в нікуди, або ж ними мо­жна було ходити тільки догори ногами, або ж закінчували­ся вони занадто високо над землею. Башточки стояли пере- хняблені або гнулися дугою, балкони вертикально звисали зі стін, а на місці дверей красувалися вікна. Були там і не­завершені аркові мости - так, ніби будівничий просто посе­ред роботи забув їх добудувати. Були вежі, викривлені, як банани, поставлені на верхівку піраміди. Одне слово, це місто справляло враження цілковитого безуму.

А тоді Бастіян побачив і його мешканців. То були чоло­віки, жінки і діти. На вигляд вони були як звичайні люди, однак їхній одяг виглядав так, наче всі вони одночасно з’їхали з глузду і вже не розрізняють предметів одягу від речей іншого призначення. На головах вони носили лампо­ві абажури, відерця з-під піску, тарілки, з яких їдять юш­ку* (* Простіше було написати просто «супники» чи «супниці»), кошики для паперу, якісь мішечки чи коробочки. На тілі в них були обруси, килими, рушники, декотрі загорта­лися у великі клапті срібного паперу; траплялися навіть диваки, одягнені в бочки та ящики. Багато хто з них возив туди-сюди тачки і візки, на які було позвалювано купи різ­ного мотлоху, а саме: розбиті лампи, подерті матраци, по­ламане начиння, побиті слоїки, якесь дрантя незрозумілого походження і всілякий інший непотріб. Декотрі з диваків носили все це на спині, пов’язавши у величезні клунки.

Що далі заглиблювався Бастіян у місто, то щільнішою ставала юрба. Втім, здавалося, ніхто до пуття не знає, куди йому йти. Бастіян не один раз бачив, як хтось, хто довго і з натугою волік візок кудись уперед, за якийсь час починав пхати його в протилежний бік, щоби незабаром знову змі­нити напрямок. Одначе при цьому всі гарячково квапили­ся, були надзвичайно діяльні.

Бастіян вирішив звернутися до котрогось із них.

- Як називається це місто?

Той, кого він запитав, відпустив свій візок, випростав­ся, якусь часину зосереджено потирав чоло, начебто на­пружено думаючи, а тоді просто пішов собі геть, покинув­ши візок напризволяще. Здавалося, він геть про нього за­був. Та вже через кілька хвилин цим візком заволоділа як­ась жінка, яка насилу кудись його потягла. Бастіян поціка­вився, чи то її мотлох. Жінка на якусь мить зупинилася, поринувши у глибоку задуму, а тоді пішла геть. Бастіян іще кілька разів пробував про щось запитувати мешканців цього міста, але так і не дістав відповіді на жодне зі своїх запитань.

- Шкода часу їх питати, - почув він зненацька голос, чий власник говорив і хихотів водночас. Вони вже більше нічого нікому не скажуть. їх можна так і назвати - немова- нами.

Бастіян обернувся на цей голос - і побачив на виступі стіни (який насправді виявився дном перевернутого догори ногами балкона) маленьку сіру мавпочку. На голові твари­нка мала чорний професорський капелюх із китичкою на довгій стяжці. Здавалося, мавпочка наполегливо намага­ється порахувати щось на пальцях своїх ніг. За хвилину вона вишкірилася в Бастіянів бік і сказала: