Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Пол. Наче за мільйон миль від неї, на лаві позивачів.
— Ти справді не засмучена через цей продаж? — Мо киває в бік будинку.
Лів уже збирається відповісти, але розуміє, що, почавши розмову про свої справжні почуття, вона ніколи не зупиниться — так і буде торохтіти й скиглити до наступного Різдва. Вона хоче розповісти Мо, що в газетах щодня з’являються нові статті про судовий процес і її ім’я в них настільки заяложене, що вже ні про що не каже. Усі вони ряботять словами «крадіжка», «справедливість» і «злочин». Вона хоче розповісти, що вже більше не бігає: якийсь чоловік підстеріг її під домом, просто щоб плюнути на неї. Хоче розповісти, що лікар призначив їй снодійні пігулки, які вона боїться вживати. І що, викладаючи лікареві свою ситуацію, вона постійно гадала, чи нема в його обличчі того ж прихованого осуду.
— Усе гаразд, — каже вона.
Очі Мо звужуються.
— Правда. Зрештою, то лише цегла й цемент. Ну гаразд, скло й бетон.
— Колись я мала власну квартиру, — каже Мо, розмішуючи цукор у каві. — Того дня, як я продала її, я сиділа на підлозі й ридала, мов дитина.
Лів завмирає, не донісши кухоль до губ.
— Я була одружена. Але це не допомогло, — знизує плечима Мо. І переводить розмову на погоду.
Щось у ній змінилося. Не те щоб Мо почала говорити уникливо, але якийсь невидимий бар’єр, наче скляна стіна, постав між ними. «Мабуть, це моя провина, — думає Лів. — Я була настільки одержима грошовим питанням і судом, що майже не цікавилася її життям».
— Знаєш, я думала про Різдво, — починає Лів після довгої мовчанки. — Хотіла спитати, чи не захоче Ранік зустріти його в нас. Ну так, із суто егоїстичних міркувань, — усміхається вона. — Я подумала, що ви двоє могли б допомогти мені зі стравами. Насправді я ніколи раніше не готувала на Різдво, а тато з Керолайн дуже гарні кухарі, тож я не хотіла б осоромитися перед ними, — продовжує белькотіти вона.
«Я лише хочу, аби мені було на що чекати, — намагається сказати Лів. — Хочу усміхатися, не замислюючись, які м’язи при цьому задіяти».
Мо опускає погляд на руки. Уздовж великого пальця лівої руки тягнеться номер телефону, виведений синьою кульковою ручкою.
— О, так. Щодо цього…
— Я пам’ятаю, ти казала, що в його приміщенні не розвернутися. Тож якщо він схоче залишитися в нас на різдвяну ніч, жодних проблем. У цей час ловити таксі — справжній кошмар, — вона змушує себе бадьоро всміхнутися. — Гадаю, буде весело. Думаю… Думаю, ми всі можемо трохи розважитися.
— Лів, він не прийде.
— Що?
— Він не прийде, — Мо підбирає губи.
— Не розумію.
Мо починає говорити знову, ретельно добираючи слова, наче зважуючи можливі наслідки.
— Ранік — боснієць. Його батьки втратили все на Балканах. Твій судовий процес… усе це лайно — для нього не жарти. Він… він не хоче приходити й святкувати у твоєму домі. Пробач.
Лів вражено дивиться на неї, потім фиркає й відсуває цукорницю.
— Так. Звісно. Ти дещо забуваєш, Мо. Я занадто довго жила поряд із тобою.
— Що?
— Місіс Легковірна. Ну, цього вже разу ти мене не одуриш.
Але Мо не сміється. Навіть не дивиться їй в очі. І у відповідь на чекання додає:
— Ну гаразд, якщо вже ми зачепили цю тему… — вона набирає повітря в груди, — не скажу, що я повністю згодна з Раніком, але мені теж здається, що тобі слід віддати картину.
— Що?
— Слухай, мені по цимбалах, кому вона там належить, але ти програєш, Лів. Усі це розуміють, навіть якщо ти сама цього не бачиш.
Лів не зводить із неї приголомшеного погляду.
— Я ж читаю газети. У них ціла купа доказів не на твою користь. Якщо ти й далі опиратимешся, ти втратиш усе. І заради чого? Якихось старих ляпок олійною фарбою на полотні?
— Я просто не можу взяти й віддати її.
— Чому, чорт забирай?
— Цим людям начхати на Софі. У них лише грошові знаки в голові.
— Заради всього святого, Лів, це ж лише картина.
— Це не просто картина! Її зрадили всі навколо. Врешті-решт вона зосталася зовсім сама! До того ж… окрім неї, в мене нічого не лишилося.
Мо незворушно дивиться на неї.
— Справді? Хотіла б я тоді мати цілу купу твого «нічого».
Їхні погляди зустрічаються й одразу ж розходяться. Кров припливає до шиї Лів.
Мо глибоко вдихає і нахиляється вперед.
— Я розумію, що в тебе проблеми з довірою через усю цю історію з Полом. Але час уже лишити це в минулому. І знаєш що? Здається, ніхто, крім мене, тобі цього не скаже.
— Ну, дякую. Я пам’ятатиму про це щоразу, як отримаю нову порцію листів із погрозами чи як водитиму будинком чергового незнайомця.
Від погляду, яким обмінюються жінки, віє холодом. Повисає тиша. Мо стискає губи, стримуючи готовий прорватися потік слів.