Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
— Ото маєте, місіс Вілкс! Ви повинні подякувати мені. З бородою ви його не впізнали б і на поріг би навіть не пустили,— сказав Алекс.— Це ми йому зробили на знак вдячності, що він закинув за нас слівце патрулеві й не дав нам сісти в буцегарню. Скажіть тільки слово, то ми зараз же й вуса йому обчикрижимо ради вас.
— Ой ні, дякую вам! — поспішила Мелані, перелякано хапаючись за Ешлі: ці-бо смагляві спритники ладні були на всяку капость.— Вуса якраз дуже йому личать.
— Що то воно кохання,— сказали Фонтейни, глибокодумно киваючи один одному галовою.
Кали Ешлі вийшов надвір одвезти хлопців на станцію в колясці тітоньки Туп, Мелані схопила Скарлет за руку.
— Його форма в жахливому стані, правда? А чи дуже він здивується, кали я подарую йому новий кітель? Шкода, що не вистачило тканини й на бриджі!
Згадка про кітель боляче шпигнула Скарлет: вона воліла б сама піднести Ешлі такий дарунок на Різдво. Сіра вовняна тканина для офіцерських мундирів була тепер чи не дорожча від золота, тож Ешлі ходив у домотканому, як і багато інших військових. Навіть простішої тканини не вистачало, і часто-густо солдатам доводилось одягати форму, стягнену з полонених янкі, тільки пофарбовану в сіро-коричневий колір барвником з горіхової шкаралупи. Але Мелані чисто випадково пощастило дістати сірого сукна, якого вистачило на цілий кітель, хоч і трохи закороткий. У шпиталі Мелані доглядала одного чарлстонського хлопця, і коли він помер, вона відрізала в нього пасмо волосся й послала матері разом з тими дрібничками, що знайшлися в його кишені, та з коротеньким листом від себе, де розповіла про останні хвилини пораненого, промовчавши про його страждання. Далі між обома жінками зав’язалось листування, з якого мати юнака дізналася, що у Мелані чоловік на фронті; тоді вона прислала Мелані придбаний для сина добрий шмат сірого сукна з мідними гудзиками на додачу. Сукно було чудове, грубе й тепле, з матовим полиском — явно доставлене крізь блокаду і вельми дороге. Тепер коло нього заходжувався кравець, і Мелані квапила його, щоб обнова була готова на перший день Різдва. Скарлет залюбки зробила б усе можливе, аби справити Ешлі решту уніформи, бодай і втридорога, але в Атланті потрібної тканини просто не можна було роздобути.
Вона таки мала різдвяний подарунок для Ешлі, хоча перед пишнотою сірого кітеля від Мелані він меркнув своєю мізерністю. Це була маленька фланелева торбинка з усяким швацьким надібком: пачкою безцінних голок, що доставив Рет з Нассау, трьома лляними носовичками з того самого джерела, двома котушками ниток і невеличкими ножицями. Але Скарлет хотіла подарувати Ешлі що-небудь більш особисте, щось таке, що жінка дарує чоловікові, як-от сорочка, рукавички або капелюх. Надто ж капелюх. Оцей маленький плаский картузик на голові Ешлі такий чудернацький! Скарлет взагалі не подобались картузи. Що з того, що його носив Непоборний Джексон замість крислатого капелюха? Від цього картузи не стали елегантніші. Але в Атланті тепер можна було дістати лише простацькі капелюхи з грубої вовни, які мали ще бридкіший вигляд, ніж ці кумедні картузи.
Думка про капелюхи привела Скарлет на пам’ять Рета Батлера. У нього стільки тих головних уборів — широкі брилі для літньої пори, високі циліндри для врочистостей, мисливські капелюхи, м’які фетрові — ясно-брунатні, чорні й сині. Навіщо йому їх так багато, коли її любий Ешлі їздить верхи під дощем у своєму картузі, з якого крапає йому за комір?
«Випрошу в Рета новий чорний капелюх,— вирішила вона.— Опережу його сірою стрічкою, а збоку вишию емблему Ешлі, і вийде дуже мило».
На хвильку вона урвала ці мріяння, подумавши, що важкувато буде випросити в Рета капелюх, коли не пояснити, навіщо він їй. А вона ж не зможе сказати, що це для Ешлі. Він так гидко насупить брови, як це завжди робить, коли вона бодай мимохідь згадає ім’я Ешлі, і майже напевне відмовить їй. Ні, вона вигадає якусь жалісливу історію про солдата з шпиталю, що він, мовляв, лишився без капелюха, а правду Ретові зовсім і не конче знати.
Весь цей день вона крутилася, щоб хоч кілька хвилин побути з Ешлі сам-на-сам, але Мелані ні на крок від нього не відступала, та й Індія і Душка з розпашілими очима під безбарвними віями ходили за ним по всьому дому слід у слід. Навіть Джонові Вілксу, що так явно пишався сином, не випало нагоди спокійно з ним погомоніти.