Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Інші фільми викликали трохи стриманішу реакцію, особливо кадри, зняті у таборах і гетто по всій Європі. Одне з приватних відео, зроблене німецьким солдатом, який брав участь у погромі у Варшаві, було своєрідним акомпанементом до «текстів, які зачитували вголос з щоденника Франка, нацистського генерал-губернатора Польщі», — писав часопис «Нью-Йоркер»{513}. Чи це поєднання тексту і зображення змусило Франка замислитися про мудрість, здійснених ним кроків у Варшаві, чи про рішення залишити і не знищувати свої щоденники? Чи він згадав наказ Гітлера «зрівняти Варшаву з землею»? Чи цю самовдоволену телеграму, яку він надіслав Фюреру, — знайдену пізніше більшовиками, — в якій описав дивовижну Варшаву, «охоплену полум'ям»? Чи блискучий звіт, підготовлений генералом СС Юрґеном Штропом, про успішну ліквідацію гетто? Чи свій візит до варшавського гетто у товаристві Курціо Малапарте? Чи дівчинку у червоній сукні, ту дівчинку, що посміхається на домашньому відео, яке він зберігав у себе аж до кінця свого правління?
Якщо у нього і були подібні думки, це жодним чином не відбивалося на обличчі Франка. Окрім випадкових проявів «удаваної цікавості»{514}, він не виказував жодних емоцій, ховаючи очі за темними окулярами. Здається, це було не через те, що він відчував сором, а тому що він зосереджено обмірковував юридичні аргументи, діловито готуючи ноти протесту і коментарі до цих фільмів. «Стрічка про Варшаву показує лише один бік набагато складнішої історії», — сказав суддям його адвокат Зайдль і попросив, щоб Франку негайно надали право висловитися з цього приводу. Це клопотання було відхилено. Франк матиме можливість звернутися до трибуналу, але ще не зараз.
Ті фільми дивилися журналісти, а також усі, хто сидів на місцях для громадськості. Під час судових слухань тут бували такі видатні особистості, як Фіорелло ла Гардіа, колишній мер Нью-Йорка, письменники Івлін Во і Джон Дос Пассос, науковці, військові чиновники і навіть актори. Увагу громадськості до судового процесу привертали щоденні статті у газетах{515}, багатьох вабила перспектива побачити «театральну енергію» Германа Герінга, який так яскраво виглядав у своєму «стильному вбранні». На місцях для публіки сиділи члени сім'ї суддів і прокурорів, була там також Енід Лоуренс, двадцятиоднорічна дочка лорда-судді Лоуренса, який головував на цьому процесі.
Енід Лоуренс, що стала леді Дандас і яку називали Роббі, запросила мене на чай до своєї затишної і впорядкованої квартири у Кенсінгтоні. Вона була однією з небагатьох, хто міг розповісти з перших уст про початок слухань. Вдова героя Битви за Британію{516}, вона зі спокійною енергією та ясністю розповіла про свій перший візит до Нюрнберга у грудні 1945 року, коли мешкала з батьками. Роббі вела невеличкий кишеньковий щоденник, куди олівцем занотовувала свої думки і спостереження, і тепер використовувала його, аби відновити свої спогади.
Вона їздила до Нюрнберга у службових справах, тому що працювала на союзників під час війни, а після її закінчення діяла у справах подвійних агентів. Роббі приїхала до Нюрнберга, аби взяти інтерв’ю в обвинуваченого Альфреда Йодля, начальника операцій вермахту. «Доволі приємний чоловічок, — сказала вона, — і готовий співпрацювати». Він і гадки не мав, що молода жінка, яка ставила йому питання, була дочкою голови трибуналу, і що вона проводила свій вільний час, відвідуючи визначні пам’ятки Нюрнберга.
Роббі захоплювалася своїм батьком, «чесною людиною», незаплямованим ні амбіціями, ні ідеологією, який був мало зацікавлений у доктринерських дебатах щодо геноциду, злочинів проти людяності чи відмінностей між захистом груп і окремих осіб. На його призначенні наполіг Вінстон Черчилль, з яким вони були членами приватного обіднього клубу «Інший клуб» (Other Club).
Завданням батька, як він це бачив, було просто застосувати закон до викладених фактів, і зробити це справедливо і швидко. Він планував бути вдома через шість місяців.
«Головою трибуналу він став випадково, — додала Роббі, — тому що був єдиним суддею, який підходив усім: росіянам не підходили американці, американці не хотіли росіян або французів, французам не підходили росіяни». Її батько ніколи не писав ані про цей судовий процес загалом, ані про якісь його деталі, на відміну від Біддла{517}, американського судді, який написав книгу, чи Фалько{518}, французького судді, який вів щоденник, опублікований лише через сімдесят років після процесу.