Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
«Мій батько не схвалював щоденника Біддла», — різко сказала Роббі. Рішення, прийняті суддями наодинці, мають залишатися закритими.
Вона була знайома й з іншими суддями. Генерал Никитченко був «повністю підконтрольний Москві». Його заступник полковник Волчков, з яким вона якось навіть танцювала, був «більш людяним». Він навчив Роббі казати «Я кохаю тебе» російською (її батько підтримував контакт з Волчковим і після завершення процесу, але одного дня листи перестали надходити, а міністерство закордонних справ порадило йому тримати дистанцію). Доннедьє був старим і «доволі неприступним». Її батько був набагато ближчим до Фалько, заступника французького судді, і вони стали добрими друзями після процесу. Біддл йому теж подобався, такий собі освічений «типовий американець з Ліги Плюща[38]».
З прокурорів Роббі найбільше захоплювалася Максвеллом Файфом, тому що він був «у всьому на висоті», відданий юрист, який під час процесу завжди був у залі суду. Я сприйняв це як докір Шовкроссу, який з’являвся на слуханнях під час ключових моментів, але не був присутній у судовій залі постійно, на відміну від Джексона, який залишався у Нюрнберзі цілий рік. Роббі не хотілося заглиблюватися, втім, вона була не першою, хто різко висловив своє неприязне ставлення до Шовкросса, якого багато хто вважав гордовитим і зарозумілим, навіть якщо він був хорошим адвокатом.
На початку грудня Роббі провела у судовій залі 600 п’ять днів. Вона була більшою за англійські судові приміщення, а переклад через навушники був технічною новинкою. Атмосфера була дуже «чоловічою»: усі судді, усі підсудні, усі прокурори — чоловіки. Єдиними жінками у судовій залі були стенографістки і перекладачки (одну з них, блондинку з пишною зачіскою, судді називали «пристрасна копиця»), а також кілька репортерок.
Вона згадувала про обвинувачених, як про «незабутню компанію». Серед них виділявся Герінг, тому що «мав такий намір», він був сильним лідером. Гесс був «дуже примітним», поводився «найбільш ексцентрично», з дивною і постійною мімікою на обличчі. Калтенбраннер мав «видовжене худе лице, здавався дуже жорстоким». Йодль був «милим», а його шеф Вільгельм Кейтель «виглядав як генерал, як солдат». Франц фон Папен мав «дуже непоганий вигляд». До Ріббентропа було прикуто багато уваги лондонської преси через впізнаваність імені. Ялмар Шахт був «поважним і охайним». Альберт Шпеер? Виглядав «просто надзвичайно» через свою манеру триматися і контроль над собою. Штрайхер? Мав «абсолютно жахливий вигляд». Роббі Дандас посміхнулася, коли сказала: «Він виглядав жахливо; у ньому усе було жахливим».
Франк? Так, вона пам’ятала Ганса Франка з його темними окулярами. Він здавався нікчемним, замкненим у собі. «Приблизно в той час британські газети опублікували злобну карикатуру на нього, — нагадала мені Роббі, — яку намалював Девід Лоу»{519}. «Думки щодо того, хто отримає приз «найпротивнішого-з-присутніх», можуть різнитися», — писав Лоу, але він без вагань проголосував би за Франка, «Варшавського різника». Карикатурист віддав би свій голос за поєднання постійної зневажливої посмішки і тихого бурмотіння.
— Це не той, хто постійно плакав? — раптом спитала Роббі, і це нагадало мені, що й інші розповідали про Франкові сльози.
— Так, — відповів я.
Роббі була у суді в той день, коли показували фільм про Гітлера, який викликав у Ріббентропа та інших безконтрольний плач.
Картини жахіття зринали у пам’яті, наче усе відбувалося вчора. Роббі згадала свідчення жінки-коменданта з Дахау, тієї, що робила «абажури з людської шкіри». Моя співрозмовниця легко хитала головою, розповідаючи це, наче намагаючись позбутися цього спогаду, а її голос тихшав, аж поки її не стало ледь чути.
— Зазвичай усе було дуже нудно, тоді щось відбувалося, і моєю реакцією був жах.
Вона замовкла.
— Це було жахливо…
Роббі чула уривки звіту, який Штроп підготував Франку, під назвою «Варшавського гетто більше немає».
Вона сиділа на місцях для публіки і слухала, як зачитують уривки з щоденника Франка. «Те, що ми прирікаємо 1 200 000 євреїв померти від голоду, слід зазначити лише побіжно»{520}, — такі слова вона почула.
Роббі бачила людську шкіру, яку, як повідомлялося, зняли з тіл у Бухенвальді. Вона згадувала про обговорення татуювань, зроблених на живій плоті.
38
Ліга Плюща (англ. — Ivy League) — асоціація восьми престижних американських університетів.