Крига. Частини ІII–ІV

— Я хотіла спробувати востаннє. — Вона опустила очі. — Перш ніж назавжди замерзнути.

— Ну справді, слід було мені сказати. Або докторові Теслі, мабуть, він не пошкодував би вам якоїсь невеликої ручної помпи, тітка нічого не мусила б знати…

— Та-ак.

Щось не пасує, прихований параметр викривлює рівняння, правий бік характеру не додається до лівого…

І знову осяяння приходить занадто пізно: не як увінчання низки логічних розмислів, а завдяки раптовій асоціації зі словами mijnheer Іртейма. «Кажуть, що під Кригою такі хвороби затримуються. Але й ніхто ніколи не вилікував тут недуги, набутої раніше. Я думав поїхати до того санаторію на півночі…»

— Тобто… — затнулося, будучи ураженим цим знанням, немов сліпою кулею. — Панно Єлено… я, звичайно… о Христе Боже, мені не про це йшлося, — чи Крістіна гадає, що ви хочете накласти на себе руки?!

Вона знизала плечима.

— Це невеликі дози, чи не так? Людина одразу ж замерзає знову. Наскільки може просунутися хвороба, на один-два дні?

Ударилося кулаком у чоло.

— Дурак, дурак, дурак! Я про це взагалі не подумав! Ви мусите мені повірити, панно!

— Але ж, пане Бенедикте, нема про що й говорити.

Вкусилося язика.

Панна Єлена глибоко зітхнула, поправила шаль на хутрі з вовчків.

— І що ви тепер робитимете?

— Та ж ви знаєте, — сказалося похмуро. — Батька мушу рятувати.

— Що ви зробите з вашим життям.

— Чи може хтось сам себе планувати!

— Але… якби не ота справа з фатером, що б ви зробили?

— Ба! Мабуть, як і раніше, у варшавських євреїв на рубель більше б виканючував.

Вона похитала головою.

— Так не можна, пане Бенедикте, ні, ні, ні.

— Не кожен є Дивовижною Феліткою Каучук! — натягнуто засміялося. — Що ж… Усе це й так одна велика умовність. Я живу в кутку у доброго чоловіка, хоча він також, мабуть, сподівається на вдячність Сина Мороза. Я знайшов роботу, наче рубля на вулиці знайшов. Я чекаю на політичну ухвалу, будь-якого дня може прийти наказ у той чи той бік. Навіть ви, панно… — Розсердилося. — Та ж це зовсім не так, що думаю: хочу оце й оце — і світ очиститься від шкаралупи переді мною, немов яйце на тарілці! Я намагаюся… намагаюся триматися правди… але…

Не усвідомлювалося, як вимахується руками, аж Єлена впіймала за одну й притримала її у повітрі.

— Покиньте врешті оті машини доктора Тесли, — сказала вона тихо й рішуче.

Відчувалося полум’я сорому, яке сягало від грудей до шиї й обличчя; відвелося погляд.

Вона підійшла на чверть кроку.

— Коли ми побачимося знову? — шепотіла вона. — Мабуть, ніколи. Це прощання, пане Бенедикте, справжнє прощання. Не «до побачення, побачимося завтра», а — останні слова, останній образ, останній дотик. — Вона стиснула долоню ще міцніше. — Чи ви це розумієте? Таку Єлену Муклянович ви збережете у собі до кінця життя, кгк, і з таким Бенедиктом Ґерославським зостануся до смерти я. Усе, що ми могли б будь-коли сказати одне одному, все, що ми могли б навзаєм учинити, все недоконане майбутнє — зводиться до цієї миті, цих кількох хвилин. Для вас — я поїду й наче помру, навіть якщо й не помру насправді; кінець, замкнуто, сталося і відійшло в минуле, немає вороття, а тому, — чи ви це бачите? — немає вже ні найменшого приводу для сорому. Це прощання, чого тут соромитися наприкінці часу? Не буде жодних наслідків. Усе дозволено.