Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
— Поставте печатку!
— Єрославскій!! Пошел!
— Печатку!
— Негайно! І вон, вон, вон!!!
Повернулося до секретаріату, замкнулося за собою ввічливо двері.
— Чули?
Міхаїл делікатно відтиснув величезну печать, парафував.
— Бог вас покарає, — прошепотів він, мало не зі сльозами на очах.
Збігаючи сходами представництва Зими й Митниці, оминаючи тузіні чиновников, які також квапилися до виходу, майже загубившись у цій урядничій юрбі, подумки визналося Міхаїлову слушність: це було свого роду святокрадство.
Потяг панни Єлени Муклянович відходив від Двірця Муравйова рівно о шостій. Жандарми в супроводі козаків перевіряли квитки, не пускаючи на перон нікого, окрім самих подорожніх; копійчані вхідні квитки на перон тут не діяли. Загалом зауважилося ще більше людей зі зброєю, ніж пам’яталося з попереднього перебування на Двірці. Із приміщення перед касами, віддалік від аматорського стінопису мамута, щомиті вилітав, поспіхом закутуючись, якийсь невдаха; щомиті жандарми тягли туди наступну жертву, дорогою зриваючи їй із обличчя шарф й мороскляні окуляри. Продавці іркутських делікатесів, які стояли зі своїм товаром біля протилежної стіни, придивлялися до цього із похмурими мінами, припрошуючи покупців із меншим запалом, ніж зазвичай. Може, Шульц вигадав якісь нові репресії? А може, поліція отримала пересторогу про японців або лєнінських комуністів, або інших яких терористів? Пан Щекєльніков удавав, що захоплюється райдужною архітектурою даху зали, насвистуючи під ніс. А… пес їх грав.
Позаяк на перон, а тим більше до вагона, ніхто із тих, хто виряджав панну Єлену, не могли увійти, то усі затрималися тут, у залі. Коли підійшлося, панна Муклянович власне тихо розмовляла, відійшовши убік, із паном Поченґлом. Mademoiselle Філіпов, не надто пристойно спершись на стіну під мамутом, спостерігала за ними із невизначеною міною на обличчі; вона зняла мороскляні окуляри й бавилася ними машинально, тож бачилося її очі й зморщене чоло. Дихання девушки розліталося залою невеличкими хмарками.
Квапливо привіталося.
— Уфф, боявся, що не встигну, холерна бюрократія, pardon pour le mot. Нікола не прийшов? Певно забув. А де пані Уршуля?
— Уже з багажем у купе. Чи ви говорили з нею останнім часом?
— Мгм, не пригадую…
— З Єленою!
— А в чому річ?
Mademoiselle Крістіна поглянула уважно, довго не відводячи серйозного, нерухомого погляду й не кліпаючи: так здатні дивитися діти, а також молоді жінки в отому стані здивування-переляку-розчарування, коли очі в них робляться великими й округлими, а губи дрижать, і живчик на шиї хутко б’ється.
— Як можна так забавлятися чиїмсь серцем! — кинула вона, видихаючи. — Ото вже пара нещадних підібралася! Одне варте іншого!
— А що…
— Та ж — чому вона туди їде? Смертельно хвора! А ви! — Панні перехопило дихання, і вона знову вдягнула мороскляні окуляри. — Ви так домовилися, га?
— Крістінко, заради Бога, про що ви…
— Краще не перечте мені! — тупнула вона. — Єлена мені розповіла, як ви один із одним розділили її, як… як… як пакет акцій!
— Але є… Пан Порфірій… Чи вона…
Нічого не розумілося.
Раптом mademoiselle Крістіна схопила за руку й притягнула до себе, під мамутячу стіну, стала навшпиньки, ударившись у шапку своєю хутряною шапкою.
— Я зараз відволічу пана Поченґла, дам вам час, поговоріть із нею!
Не залишивши часу для відповіді, вона миттю підскочила до них, узяла Поченґла під лікоть і відтягла, хоча він безпорадно озирався, до крамів инородцев. Панна Єлена провела його здивованим поглядом, — вона також зняла окуляри.
Знялося і свої. Уклонилося.
— Пане Бенедикте!
— Панно Єлено!
Та сама посмішка, зналося цю посмішку ще із Транссибірського експресу.
Вона кивнула, сплела руки під персами.
— Отож.
— Так. — Поправилося рукавички. — Тепер уже справді кінець нашої подорожі.
Вона дозволила мовчанню витікати кількасекундними краплями.
— Вона переймається мною, — сказала панна Єлена після хвилі мовчання, поглянувши на американку. — Не варто.
— Мгм, завжди існує якась небезпека. А якщо Пілсудському знову заманеться підірвати Північну Зимну?
— Ну, але ж потягів із безневинними цивільними особами не будуть пускати під укіс.
— Насправді, під Кригою менше шансів на нещасний випадок, який би зруйнував ущент стратегічний план, — пробурмотілося. — Але, коли пригадаю, скільки разів у Транссибірському експресі я ледь уникнув смерти, будучи від неї на волосину, дрібна випадковість, збіг обставин, секунда сюди, секунда туди, — й уже б не жив. Ви, зрештою, також.