Крига. Частини ІII–ІV

Позаяк на перон, а тим більше до вагона, ніхто із тих, хто виряджав панну Єлену, не могли увійти, то усі затрималися тут, у залі. Коли підійшлося, панна Муклянович власне тихо розмовляла, відійшовши убік, із паном Поченґлом. Mademoiselle Філіпов, не надто пристойно спершись на стіну під мамутом, спостерігала за ними із невизначеною міною на обличчі; вона зняла мороскляні окуляри й бавилася ними машинально, тож бачилося її очі й зморщене чоло. Дихання девушки розліталося залою невеличкими хмарками.

Квапливо привіталося.

— Уфф, боявся, що не встигну, холерна бюрократія, pardon pour le mot. Нікола не прийшов? Певно забув. А де пані Уршуля?

— Уже з багажем у купе. Чи ви говорили з нею останнім часом?

— Мгм, не пригадую…

— З Єленою!

— А в чому річ?

Mademoiselle Крістіна поглянула уважно, довго не відводячи серйозного, нерухомого погляду й не кліпаючи: так здатні дивитися діти, а також молоді жінки в отому стані здивування-переляку-розчарування, коли очі в них робляться великими й округлими, а губи дрижать, і живчик на шиї хутко б’ється.

— Як можна так забавлятися чиїмсь серцем! — кинула вона, видихаючи. — Ото вже пара нещадних підібралася! Одне варте іншого!

— А що…

— Та ж — чому вона туди їде? Смертельно хвора! А ви! — Панні перехопило дихання, і вона знову вдягнула мороскляні окуляри. — Ви так домовилися, га?

— Крістінко, заради Бога, про що ви…

— Краще не перечте мені! — тупнула вона. — Єлена мені розповіла, як ви один із одним розділили її, як… як… як пакет акцій!

— Але є… Пан Порфірій… Чи вона…

Нічого не розумілося.

Раптом mademoiselle Крістіна схопила за руку й притягнула до себе, під мамутячу стіну, стала навшпиньки, ударившись у шапку своєю хутряною шапкою.

— Я зараз відволічу пана Поченґла, дам вам час, поговоріть із нею!

Не залишивши часу для відповіді, вона миттю підскочила до них, узяла Поченґла під лікоть і відтягла, хоча він безпорадно озирався, до крамів инородцев. Панна Єлена провела його здивованим поглядом, — вона також зняла окуляри.

Знялося і свої. Уклонилося.

— Пане Бенедикте!

— Панно Єлено!

Та сама посмішка, зналося цю посмішку ще із Транссибірського експресу.

Вона кивнула, сплела руки під персами.

— Отож.

— Так. — Поправилося рукавички. — Тепер уже справді кінець нашої подорожі.

Вона дозволила мовчанню витікати кількасекундними краплями.

— Вона переймається мною, — сказала панна Єлена після хвилі мовчання, поглянувши на американку. — Не варто.

— Мгм, завжди існує якась небезпека. А якщо Пілсудському знову заманеться підірвати Північну Зимну?

— Ну, але ж потягів із безневинними цивільними особами не будуть пускати під укіс.

— Насправді, під Кригою менше шансів на нещасний випадок, який би зруйнував ущент стратегічний план, — пробурмотілося. — Але, коли пригадаю, скільки разів у Транссибірському експресі я ледь уникнув смерти, будучи від неї на волосину, дрібна випадковість, збіг обставин, секунда сюди, секунда туди, — й уже б не жив. Ви, зрештою, також.