Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Насправді входження Гоголя до пантеону глорифікаторів Росії виявляється набагато більш аномальним і дивним. Те, що твору, який зобразив таку негативну картину Росії як нації, судилося утвердитися в ролі національного роману, демонструє непередбачувані шляхи російської літературної історії і те, як Гоголеві неймовірно пощастило з наступними поколіннями. Звісна річ, нагодилися вельми сприятливі обставини. Стратегічна вставка Гоголем ліричних фрагментів та привабливих обіцянок майбутніх томів виявилася надзвичайно успішним кроком. Позитивні рецензії винесли націоналістичні відступи з незручних контекстів і подали їх як доказ справжніх почуттів автора та успішну протиотруту проти дрібних і потворних дрібниць, якими переповнена решта роману. Вони перетворили анонси майбутніх томів на основний предмет уваги в першому томі. Крім того, перетворення «Мертвих душ» на фрагмент, твір у процесі, зробило всі судження про нього тимчасовими, просто спекулятивними. З боку Гоголя це виявилося блискучою хитрістю. Таким чином актуальність роману була переважена його потенціалом. «Мертві душі» стали не явищем, що збігається з друкованою версією, а містичною, податливою сутністю, вміщеною в ньому.
Позитивні рецензії не розцінили гоголівський образ Росії як образливий, а погляд автора — як представника української «п’ятої колони» в Росії. Однак, окрім Бєлінського, з яким Гоголь був просто знайомий, усі головні захисники Гоголя були його особистими друзями, явно схильними до того, щоб дарувати йому презумпцію невинності (Плєтньов, Шевирєв, К. Аксаков)[274]. Насправді Гоголь особисто клопотався про рецензії Шевирєва та Плєтньова (ПСС 12, 89, 115).
Слов’янофілам ці відступи вельми припали до душі. Розлога стаття Степана Шевирєва в Московите найкраще демонструє підхід слов'янофілів до роману. Очевидне бажання Шевирєва примирити себе і свою аудиторію з гоголівським зображенням російського життя приводить до оцінки героїв «Мертвих душ» як досить людяних, нешкідливих і навіть симпатичних. Хоч визнаючи Чічікова негідником, Шевирєв, проте, вбачає в його схемі привабливу «сміливість генія», так типову для легендарних російських героїв. За словами Шевирєва, Собакевич, хоча й уособлює «зажерливу Русь», також є «непохитним, сильним чоловіком, який знає, як захистити свої інтереси». З усіх речей, які можна було б сказати про гоголівських поміщиків, Шевирєв виокремлює їхню типово російську гостинність; навіть Плюшкіну вона притаманна. Єдиному з-посеред рецензентів, Шевирєву, навіть вдається знайти один яскравий зразок «чистої, незайманої російської натури» — Сєліфана, чічіковського кучера, вочевидь, єдиного цілком людяного персонажа в гоголівській галереї напівмонстрів. Шевирєв вбачає людяність Сєліфана у його схильності до дружньої пиятики, у його ставленні до коней, немовби вони його родичі, а також у його лагідній покірності до нагінок свого хазяїна[275]. На думку Шевирєва, гоголівський художній акт облагороджує зображену ним низьку реальність і естетично виправдовує її. Намагаючись прилаштуватися до романної галереї персонажів, Шевирєв стикається з проблемами тлумачення, які стали звичними для націоналістичних інтерпретаторів цього роману, котрі, як правило, спираються на надзвичайно надумані аргументи. Нещодавно один російський критик стверджував, що гоголівські персонажі символізують національні цінності, якраз будучи їхніми антитезами[276].
На думку Шевирєва, гоголівське зображення низьких персонажів, аж ніяк не будучи недоліком, виконує важливу функцію об’єднання нації. Критик вважає «Мертві душі» повитухою національної спільності, що актуалізує зв’язок між освіченими, розумними читачами й нижчими класами та провінціалами, так правдиво зображеними в романі. Він повчає незадоволених читачів Гоголя: «Собакевичі, Ноздрьови, Чічікови, Коробочки — ваші земляки, члени того самого народу й держави, до яких ви належите. Ви є з ними одне ціле. Вони становлять необхідну активну ланку у великому ланцюгу Російського царства і їхня сила, неначе заряд, впливає на вас». Шевирєв бичує бажання відгородитись у тісному колі друзів як принципово нехристиянське та неросійське. Читачі мають бути вдячними Гоголеві за ознайомлення їх зі співвітчизниками, з якими інакше вони б ніколи не познайомились, заради зарядження своїм романом цього Великого Ланцюга Російського Буття[277].
274
М. Сорокін, пишучи для Санкт-Петербургских ведомостей, був одним із кількох позитивно налаштованих рецензентів, не маючи особистих зв’язків із Гоголем (див. його рецензію на Похождения Чичикова, или Мертвые души (1842) Н. Гоголя, Санкт-Петербургские ведомости 163—165 [1842]). Ще одна позитивна рецензія несподівано з’явилася у Ведомостях С. Петербургской городской полиции; див. Манн, В поисках, 149—152).
275
Зелинский, Русская критическая литература, том 2, 285, 291—292, 295.
276
О. В. Новіцька стверджує, що «недоліки гоголівських персонажів є [насправді] національними чеснотами, немовби вивернутими навиворіт» (Россия и русские в поэме Н. В. Гоголя «Мертвые души» [Москва: Московский гос. университет, 1999], 130).
277
Зелинский, Русская критическая литература, том 2, 300, 303.