Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

У рецензії К. П. Масальського в Сыне Отечества, яку було витримано в набагато менш сварливому тоні, критикувався брак універсальної людської правдоподібності. Гоголь ігнорує просту істину, що життя є боротьбою добра зі злом, а зображує лише сили темряви. Масальський виявив найбільшу байдужість щодо гоголівських ліричних відступів і пророцтв майбутніх перспектив націоналістичної слави. Він зібрав безліч цитат із найбільш піднесених фрагментів і — його російське серце, вочевидь, не забилося частіше — представив їх просто як недолік Гоголя: «автор занадто багато розводиться про себе та свою поему»[271]. Вочевидь, це було найбільш категоричне несприйняття націоналістичного пафосу роману.

В очах консервативної преси українська ідентичність автора великою мірою пояснювала й посилювала його провину перед російським народом. «Медіа-магнати» єхидно підкреслювали «малоросійське коріння» автора і наполегливо «принижували» його до статусу українського письменника. Рецензія Библиотеки для чтения на зібрані твори Гоголя 1842 року пов’язала «тони відбірного бруду» в гоголівській творчості з традиціями «малоросійської поезії», одним ударом розбиваючи вщент і Гоголя, й українську літературу. Термін «український гуморист» звучить у цій статті як зневажливе заклинання; після публікації «Ревізора» та «Мертвих душ» це не могло не мати виразно полемічного відтінку. Рецензент звинувачує українську національну упередженість Гоголя в його образі Росії, характеризуючи його твори як «зловісну малоросійську сатиру проти великоросійських чиновників»[272].

Якщо не брати до уваги їхній лайливий тон, такі погляди на Гоголя та його твори, по суті, містили в собі обґрунтовані моменти. Гоголь справді був великою мірою сформований українською мовою, літературою та культурою, які надихали його протягом усього життя. Він дійсно прищепив російській літературі певні українські модальності — як-от почуття гумору або спосіб кодування національного в мистецтві. Його знання про Росію, як він неодноразово зізнавався, були фрагментарними. А образ Росії, який він подарував своїм співвітчизникам, був по-справжньому критичним і сатирично спрямованим. Російський націоналіст, не бажаючи приймати гоголівські відмовки, фактично мав законні підстави вважати його таким, що «систематично принижує» російську націю. Отже, аргументи Сєнковського, Ґреча, Полевого та Булґаріна реально обґрунтовані. Саме критичне ставлення критиків і використання ними цих аргументів як способу знищити Гоголя нині ми вважаємо суперечливими. Проте в той час вони становили передбачувану і багато в чому «нормальну» націоналістичну реакцію. Зрештою, читачі з інших ідеологічних таборів, навіть тих, що вельми прихильно ставилися до Гоголя, також знаходили причини для образ своєї національної гордості[273].