Звіяні вітром. Кн.1

— Як вона? — тихо спитала Скарлет.

— Ані сльозинки не зронила,— відказала Мелані.— Коли жінка не може плакати, це страшно. Я не розумію, як чоловіки можуть перетерпіти будь-яке лихо й не зронити ні сльозинки. Мабуть, це тому, що вони дужчі й мужніші. Вона каже, що сама поїде до Пенсильванії привезти синове тіло. Доктор Мід не зможе, бо на ньому шпиталь.

— Їй буде страшенно тяжко. А чого б вона Філа з собою не взяла?

— Вона боїться, що раптом він вирветься у неї з рук і піде до війська. Знаєш, він же рослявий, як на свій вік, а тепер уже й шістнадцятирічних беруть.

Сусіди один по одному стали розходитись, не маючи особливої охоти бути свідками того, як лікар прийде додому, і врешті Скарлет з Мелані залишилися самі у вітальні з шитвом у руках. Мелані була сумна, але спокійна, хоч на її шитво час від часу скапувала сльоза. По ній не видно було, щоб вона думала про битву, яка, можливо, й досі триває, і про те, що Ешлі в цю мить, може, вже й неживий. Пройнята у глибині душі страхом, Скарлет не могла зважитись: чи переказати Ретові слова Мелані заради сумнівної радості потішитись її стражданням, а чи промовчати. Зрештою вирішила не говорити. Не треба, щоб Мелані подумала, ніби вона надміру тривожиться долею Ешлі. Всіх, у тім числі й Мелані з Туп, настільки поглинули власні переживання цього дня, що вони, дякувати Богові, не помітили нічого дивного в її поведінці.

Якийсь час Мелані й Скарлет шили мовчки. Аж це почувся тупіт копит надворі, і вони, виглянувши з-за фіранки, побачили доктора Міда, що скочив з коня. Плечі його були згорблені, голова похилена, сива борідка віялом розпласталась на грудях. Він повільно ввійшов у дім, скинув капелюха, поклав саквояж і, не сказавши ні слова, поцілував Скарлет і Мелані. Потім втомлено рушив сходами нагору. За хвилину спустився з другого поверху Філ, довгоногий і довгорукий, по-підлітковому незграбний. Дівчата думали, що хлопець присяде біля них, але він вийшов на передній ганок, сів на верхній сходинці й підпер голову долонею.