Повернення короля [с иллюстрациями]

– Дякую! – сказав Мері. – У такому разі я заберу назад свою торбинку, бо вона не твоя і довго мандрувала зі мною. Загорни зілля у своє шмаття.

– Один злодій вартий другого, – буркнув Саруман, повернувся спиною до Мері, штурхнув Змієязикого і подався геть у напрямку лісу.

– Ну, це мені подобається! – сказав Піпін. – Злодій, ага! А як щодо того, що нас переслідували, поранили і волочили через цілий Роган його орки?

– Ех! – озвався Сем. – Він сказав: Куплене. А як, цікаво знати? І мені геть не сподобалося те, що він патякав про Південну Чверть. Час нам повертатися.

– Звісно, час, – погодився Фродо. – Та ми ніяк не можемо йти швидше, якщо хочемо зустрітися з Більбо. Спершу я, хоч би що сталося, навідаюся до Рівендолу.

– Еге ж, краще тобі вчинити саме так, – сказав Ґандальф. – Але Сарумана таки шкода! Боюся, ми вже нічим йому не допоможемо. Він геть-чисто зсохся. І все одно я не певен, що Деревобородий не помилився: гадаю, Саруман іще здатен на якісь дрібні підлі капості.

Наступного дня мандрівники подалися на північ Смурних Земель, де на ту пору ніхто не мешкав, хоча то був зелений і приємний край. Надійшов вересень зі золотими днями та срібними ночами, а вони спокійно собі їхали, доки дісталися до ріки Лебединої і знайшли старий брід на схід од водоспаду, який стрімко спадав у низину. Далеко на заході лежали в імлі озера й острівці, між якими звивалася ріка, шукаючи шляху до Сіряниці: там в очеретяних заростях гніздилося чимало лебедів.

Так подорожні й дісталися до Ереґіону, і нарешті настав світанок погожого ранку, що яснів понад мерехтливими туманами; і, поглянувши зі свого табору на невисокий пагорок, мандрівники побачили ген на сході Сонце, що осявало три шпилі, які пробивались у небо крізь перелітні хмари: Карадрас, Келебдил і Фануїдол. Вони були недалеко від Морійських Брам.

Тут кавалькада затрималася на сім днів, бо настав час іще одного прощання, якого ніхто не хотів. Невдовзі Келеборн, Ґаладріель і їхній народ мали повернути на схід, проминути Браму Червонорогу, Східці Тьмавих Струмків, дістатися до Срібножилої, а згодом і до свого краю. Вони й так уже далеко забрели західними шляхами, бо мали багато про що поговорити з Ельрондом і Ґандальфом, але й тут їх також затримала дружня бесіда. Ці четверо після того, як гобітів огортав сон, ще довго сиділи попід зорями, то пригадуючи минулі віки та всі свої радості й труди у світі, то радячись стосовно майбутнього. Якби тут пройшов випадковий подорожній, він би мало почув чи побачив: йому здалося б, що в темряві майнули тільки сірі вирізьблені з каменю статуї, пам’ятні знаки забутих речей, які й самі загубились у знелюднілих землях. Адже ніхто з чотирьох не розтуляв уст, а лише читав думки співрозмовників: тільки їхні ясні очі раз у раз оживали та зблискували, а думки тим часом перелітали від одного до іншого.