Повернення короля [с иллюстрациями]

Він уклонився Володареві та Володарці Лорієну.

– Ті потворні істоти були дуже здивовані, натрапивши на нас на Пустирі, бо ніколи про нас не чули, хоча те саме можна сказати і про кращі народи. Мало хто з них нас пам’ятатиме, бо небагато їх уціліло після зустрічі з нами, а більшість тих, хто вцілів, забрала Ріка. Та це було добре для вас, адже якби вони нас не зустріли, то король зелених луків не далеко заїхав би, а якби і заїхав, то не мав би дому, до якого міг би повернутися.

– Це нам добре відомо, – сказав Араґорн, – і про це ніколи не забудуть ані в Мінас-Тіріті, ні в Едорасі.

– Ніколи – слово занадто довге, навіть для мене, – відказав Деревобородий. – Краще скажи: доки триватимуть ваші королівства. Та їм доведеться тривати справді довго, щоби виглядати тривалими в очах ентів.

– Почалася Нова Епоха, – озвався Ґандальф, – і в цю епоху може статися так, що королівства людей перетривають тебе, друже Фанґорне. Проте повідай мені: чи впорався ти з дорученням, яке я дав тобі? Як Саруман? Він іще не стомився від Ортанка? Тому зрадникові, напевно, стає кепсько, коли він дивиться на краєвид за його вікном, який ти вдосконалив.

І Деревобородий кинув на Ґандальфа довгий погляд, – майже хитрий, подумав Мері.

– Ет! – сказав ент. – Я чекав, що до цього дійде. Стомився від Ортанка, еге ж? Власне, він справді нарешті дуже стомився, проте не від своєї вежі, а радше від мого голосу. Грум! Я розповідав йому довгі історії чи принаймні такі, які можна вважати довгими у вашій мові.

– Тоді чому ж він слухав їх? Ти заходив до Ортанка? – запитав чарівник.

– Грум, ні, я не заходив до Ортанка! – відповів Деревобородий. – Він сам підходив до свого вікна і слухав, адже не міг здобути новин у жоден інший спосіб, і, хоча новини були для нього вкрай невтішні, він жадібно прагнув їх, і я бачив, що він усе чує. Та я додав до вістей іще чимало того, про що йому варто було поміркувати. Він страшенно втомився. Бо завжди був квапливий. І це його знищило.

– Я помітив, добрий Фанґорне, – зауважив Ґандальф, – що ти надто ретельно наголошуєш: був, підходив, слухав. А тепер що? Невже Саруман мертвий?

– Ні, не мертвий, наскільки мені відомо, – відказав Деревобородий. – Але його тут немає. Так, ось уже сім днів, як його тут немає. Я його відпустив. Од Сарумана залишилося мало, коли він виповз назовні, а щодо тієї червоподібної істоти, котра була при ньому, то вона взагалі нагадувала зблідлу тінь. І не кажи мені тепер, Ґандальфе, що я обіцяв охороняти його, бо я це знаю. Та відтоді багато змінилося. Я утримував його, доки Саруман став безпечний, адже він уже не зможе нікому зашкодити. Ти маєш розуміти, що понад усе я ненавиджу, коли живе створіння ув’язнюють у клітці, тому не міг витримати, щоби навіть такі потвори, як ці двоє, ниділи в полоні без великої на те потреби. Змія, що не має отруйних зубів, може повзати, де їй заманеться.