![Повернення короля [с иллюстрациями] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/7/5/8/povernennya-korolya-s-illyustraciyami-download.jpg)
Повернення короля [с иллюстрациями]
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Серия: Володар Перснів #3
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- Переводчик: Екатерина Онищук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Повернення короля [с иллюстрациями]». Краткое содержание книги:
– Тобі боляче, Фродо? – нишком запитав Ґандальф, під’їхавши до гобіта.
– Ну, напевно, так, – відказав Фродо. – Моє плече. Рана ниє, і мене гнітить спогад про темряву. Це сталося рівно рік тому.
– На жаль, є такі рани, які ніколи не затягнуться повністю, – сказав Ґандальф.
– Певно, моя – саме з таких, – зітхнув Фродо. – Насправді шляху назад немає. Я можу приїхати до Ширу, та він уже буде іншим, бо і я вже не такий. Мені завдали поранень ніж, жало, зуби і тривалий тягар. Де мені знайти спочинок?
Ґандальф лиш промовчав у відповідь.
До кінця наступного дня біль і тривога минули, Фродо знову був веселий – такий веселий, наче не пам’ятав темряви пережитого. Після того подорож стала приємною, дні швидко збігали, адже мандрівники їхали вільно, часто зупинялись у чудових лісистих місцинах, де листя було червоне та золоте під осіннім сонцем. Невдовзі вони добулися до Вершини Вітрів. Саме наближався вечір, і на дорогу лягли темні тіні від пагорба. Фродо попрохав усіх поквапитися, він навіть не глянув у напрямку пагорба, тільки проїхав у його тіні, похнюпившись та щільно загорнувшись у плащ. Тієї ночі погода змінилася, налетів обважнілий від дощу вітер зі Заходу, дуючи гучно та холодно, а жовте листя кружляло в повітрі, ніби птаство. Коли подорожні дісталися до Хет-лісу, гілля вже було майже голе, а густа дощова завіса сховала від їхніх поглядів пагорб Брі.
І трапилося так, що наприкінці шаленого та мокрого вечора в останніх днях жовтня п’ятеро мандрівників піднялися висхідною дорогою і постукали в Південну Браму Брі. Її було міцно замкнено, дощ періщив їм в обличчя, а в дедалі темнішому небі мчали кудись низькі хмари, тож серця подорожніх злегка тенькнули, бо вони мріяли про кращий прийом.
Вони погукали не раз і не два, й аж тоді сторож Брами вийшов. І прибулі побачили, що він тримає велику палицю й поглядає на них зі страхом та підозрою. Збагнувши, що перед ним Ґандальф, а його супутники, попри дивний одяг, – гобіти, він приязно привітав їх, і його обличчя проясніло.
– Заходьте! – сказав сторож, відмикаючи браму. – Ми не балакатимемо тут цього холодного і вологого – ну, чисто тобі розбійницького – вечора. Старий Ячмінь, без сумніву, буде радий бачити вас у «Поні», де ви почуєте все, що треба почути.
– І там ти почуєш усе, що ми хочемо розповісти, і навіть більше, – засміявся Ґандальф. – Як Гарі?
Сторож насупився.
– Його немає, – буркнув у відповідь. – Та ви ліпше запитайте про це в Ячменя. Гарного вам вечора!
– І тобі гарного вечора! – відказали подорожні, заходячи, а тоді помітили, що за живоплотом уздовж узбіччя збудували довгу низьку хижку, з якої висипало кільканадцять людей, котрі саме придивлялися до них із-за огорожі.
Коли чарівник і гобіти дійшли до оселі Біла Папоротняка, то побачили, що живопліт біля неї здичавів і поріс бур’яном, а всі вікна забито дошками.
– Гадаєш, ти вбив його тим яблуком, Семе? – запитав Піпін.
– Не маю на те великої надії, пане Піпіне, – відказав Сем. – Одначе я дуже хотів би знати, що трапилося з його бідолашним поні. Я не раз згадував і його, і те вовче виття, й усе інше.
Нарешті мандрівники дісталися до «Брикливого поні», який принаймні зовні здавався незмінним; за червоними фіранками в його нижніх вікнах горіло світло. Вони подзвонили у дзвінок, тоді до дверей підійшов Ноб, відчинив їх зі скрипом і визирнув надвір, а коли в мерехтінні лампадки побачив мандрівників, то скрикнув од здивування.
– Пане Кремено! Господарю! – зарепетував Ноб. – Вони повернулись!
– Ох, та невже? Ну, то я їх провчу! – долинув голос Кремени, а потім, кваплячись, вийшов і він сам із палицею в руці.
Та коли побачив, що то за «вони» – завмер на місці, а грізний вишкір його обличчя змінився на подив і невимовну радість.
– Нобе, ти, напханий соломою бевзю! – закричав Ячмінь. – Хіба ж ти не міг назвати давніх друзів за іменами? Не можна так мене лякати, та ще й у нинішні часи. Ну й ну! І звідки це ви прийшли? Я вже й не сподівався побачити хоч когось із вас удруге – це факт: податись у Нетрі, та ще й із тим Бурлакою та з усіма тими Чорнюхами на хвості!.. Проте я радий бачити вас, а особливо Ґандальфа. Заходьте! Заходьте-бо! Прошу до тих самих кімнат, що й раніше. Вони вільні. Власне, останнім часом у нас багато порожніх кімнат, і я не приховуватиму цього від вас, бо ви невдовзі самі би це виявили. Піду-но я подбаю про вечерю та про те, щоб її подали якомога швидше, бо наразі мені нічим похвалитися. Гей, Нобе, сонна мухо! Перекажи Бобові! Ой, я і забув, що Боба немає: повертається додому, до свого народу, оце щойно настане ніч. Гаразд, відведи поні наших гостей, Нобе! А ти, Ґандальфе, мусиш сам завести свого коня до стайні. Гарна тварина, як я і сказав, коли вперше побачив її. Ну, заходьте! Почувайтеся як удома!