Хатина дядька Тома

Том згорнув руки. Кругом була пітьма й страхіття.

Жінка суворо провадила далі:

— А оті жалюгідні низькі тварі, з якими ти працюєш,— чи варті вони того, щоб ти страждав за них? Та кожен з них зречеться тебе при першій же нагоді! Вони всі підлі й жорстокі один до одного, і ні до чого тобі терпіти муки, щоб урятувати їх від побою.

— Нещасні створіння! — сказав Том.— А що зробило їх жорстокими? І якщо я скорюся, то теж помалу звикну до цього й стану зрештою такий самий, як вони! Ні, ні, пані! Я втратив усе — жінку й дітей, рідний дім і доброго хазяїна, що відпустив би мене на волю, коли б йому судилося прожити ще хоч один тиждень. Усе втратив я на цьому світі... І все ж я не можу стати лихим та бездушним!

— Ой» годі вже,— мовила Кассі.— Не від тебе першого таке чую. А одначе всіх, хто це казав, кінець кінцем зломили й потоптали. Онде й Емелін намагається опиратись, і ти теж... А що це дасть? Ти мусиш скоритися, а ні — то тебе поволі замордують.

— Ну що ж, тоді краще померти! — сказав Том.— Хоч би як повільно вони мене вбивали, а колись я однаково помру, і тоді вже вони нічого мені не заподіють. То нехай буде так!..

Жінка сиділа мовчки, втупивши свої чорні очі в підлогу.

— А може, його правда,— прошепотіла вона сама до себе.— Адже тим, що скорилися, не залишається жодної надії, жоднісінької! Ми живем серед мерзоти й так звикаємо до ненависті інших, що починаємо ненавидіти самих себе! Тоді ми жадаємо смерті, але нам бракує духу вкоротити собі віку. І надії нема. нема, нема!.. А ота дівчина... їй стільки ж років, як було мені... Ось ти бачиш мене тепер,— швидко заговорила вона до Тома,— бачиш, якою я стала. А я ж виросла в розкошах. Найперші мої спогади — як я зовсім маленькою дівчинкою бавилась у пишній вітальні. Мене завжди одягали, як лялечку, і всі, хто мене бачив, аж умлівали наді мною. Вікна вітальні виходили в сад, і в тому саду під апельсиновими деревами я гралася в хованки зі своїми братами й сестрами. Потім мене віддали до монастирської школи, там я вчилася музики, французької мови, рукоділля і ще багато чого А в чотирнадцять років я поїхала на похорон батька Він помер раптово, і коли взялися до його справ, то побачили всього, що він мав, навряд чи вистачить на сплату боргів. Кредитори переписали майно і залічили, туди й мене, бо мати моя була рабиня. Батько все збирався виправити на мене визвільний лист, але так і не встиг, отож мене й оцінили. Я змалечку знала, хто я така, одначе ніколи про це не замислювалась. Та й де було подумати, що цей здоровий і дужий чоловік отак раптом помре! Ще за чотири години до смерті батько почував себе зовсім добре — він став однією з перших жертв холери, що спалахнула тоді в Новому Орлеані.

Наступного дня після похорону його дружина забрала своїх дітей і повернулася до батьків. Я відчувала, що зі мною повелися якось недобре, але до пуття нічого не розуміла. Там був один молодий адвокат, якого лишили залагоджувати справи. Він щодня бував у домі й розмовляв зі мною дуже чемно. Одного разу він привів із собою незнайомого молодика — такого красеня я ще зроду не бачила. Ніколи не забуду того вечора. Ми з ним гуляли в саду. Я почувала себе самотньою і нещасною, а він був такий добрий, такий лагідний до мене! Казав, що бачив мене ще перед тим, як А поїхала до школи, що давно мене кохає і хоче бути моїм другом і захисником. Одне слово, хоч він і не сказав тоді, що заплатив за мене дві тисячі доларів і що я вже належу йому, я радо звірилася на нього,” бо покохала його. Покохала! .— повторила вона й на мить спинилася.— О, як я кохала його! І тепер кохаю, і кохатиму довіку! Він був такий вродливий, такий великодушний і благородний! Він оселив мене в прекрасному будинку, я мала слуг, коней, карети, меблі, вбрання. Він купував мені все, що можна купити за гроші, але мені було до того байдуже— мені потрібен був тільки він. Я любила його над усе на світі і, навіть якби хотіла,, ні в чому не могла б йому суперечити.