Хатина дядька Тома

Легрі помітив Томову старанність, але не давав того взнаки. Хоч який був Том сумлінний робітник, проте Легрі почував до нього таємну неприязнь — щось на зразок вродженої зневаги лихої людини до людини доброчесної. Він добре бачив, як щоразу, коли він чинив жорстоку розправу над беззахисними людьми, Том з мовчазним осудом дивився на нього, і такий промовистий був той погляд, що Легрі розумів його без слів і ще дужче злостився, бо лихому господареві дошкуляє навіть думка раба. Том у різні способи виказував до своїх стражденних товаришів жаль та співчуття, такі незвичні й дивовижні для них, і це теж не проходило/ повз пильне око Легрі. Він купив Тома, маючи намір з часом зробити його доглядачем, на якого вряди-годи можна буде звіряти маєток, від’їжджаючи з дому. Така людина, на думку Легрі, мала бути передусім і над усе безжальна, а оскільки Том цій вимозі не відповідав, то Легрі вирішив загартувати його душу і, почекавши кілька тижнів, доки Том призвичаїться до життя на плантації взявся до цього діла.

Одного ранку» коли невільників зібрали до гурту, щоб вигнати в поле, Том з подивом помітив серед них незнайому жінку, вигляд якої враз привернув його увагу. Жінка була висока, струнка, з тендітними руками й ногами, охайно і пристойно вдягнена. З обличчя вона виглядала років на тридцять п’ять чи сорок, і, раз побачивши те обличчя, його не можна було забути — так виразно промовляло воно про якусь страшну душевну драму. Високе чоло, гарні, мов намальовані, брови, рівний, правильної форми ніс, тонко окреслені уста, зграбна шия та благородна постава голови — усе свідчило, що свого часу ця жінка була справжня красуня. Та обличчя її помережили глибокі зморшки зневаженої гордості й гірких страждань, шкіра набула хворобливого жовтого відтінку, щоки позападали, риси обличчя загострились, і вся вона змарніла.

. Та найдужче вражали зір її очі — величезні, незглибно-чорні, затінені такими самими чорнющими віями і сповнені відчайдушної, безнадійної туги. В кожній рисочці її обличчя, в кожному вигині уст та русі тіла вчувалася гордість і рішучість, і тим страхітливішим здавався отой застиглий в очах вираз пекучого, незвичайного болю, як порівняти його з гордовитою зверхністю усієї її зовнішності.

Звідки взялася ця жінка і хто вона така, Том не знав. Він оце тільки вперше побачив її поруч себе в гурті невільників, що тягся дорогою у сірому світанковому присмерку. Але інші, як видно, знали її, бо її поява викликала помітне збудження серед цього нещасного, обідраного й голодного люду. Невільники раз у раз обертались і поглядали на неї.

— До цього воно йшлося. Я дуже радий! — промовив один.