Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
— Що?! Ах ти ж мерзенне чорне бидло! Ти смієш казати мені, що я велю чинити кривду! Де ж би то вам, нікчемній худобі, розумувати про такі речі! Ось я покладу цьому край! Та за кого ти себе маєш, пане Томе? Мабуть, за велику персону, йоли вже берешся навчати свого хазяїна, де правда, а де кривда! То ти кажеш, що відбатожити цю негідницю буде кривда?
— По-моєму, кривда, пане,— відповів Том.— Бідолашна жінка квола й недужа. Це буде жорстоко, несправедливо, і я ніколи такого не вчиню. Краще вбийте мене, пане, коли ваша воля, але щоб я підняв на когось тут руку —ні, нізащо! Я краще помру!
Том говорив тихо, але в голосі його вчувалася непохитна рішучість. Легрі аж трусився з люті, його зеленкуваті очі палали ненавистю і, здавалося, навіть чуприна загрозливо настовбурчилась. Та, подібно до хижого звіра, що бавиться зі своєю жертвою, перше ніж її розірвати, він погамував свою нетерплячку і глумливо заговорив:
— Ач який превелебний собака завітав нарешті до нас, грішних! Ну чисто тобі святий, та ще й панського роду! З’явився, бач, навертати нас, грішників, на праву путь! О, він, певне, велика цяця! Гей ти, святенник дурисвіте, а ти ніколи не читав у тій своїй біблії, що слуга повинен коритися своєму панові? А хіба не я твій пан? Хіба не я виклав тисячу двісті доларів готівкою за все, чим напхана твоя клята чорна” шкура? Хіба не мені тепер належать і тіло твоє, і душа? — І він люто стусонув Тома своїм важким чоботом.— Ану кажи!
Перемагаючи нестерпний біль, Том випростався і, звівши догори залите кров’ю та слізьми лице, вигукнув:
— Ні, ні, ні! Моя душа належить не вам, пане! Ви не купили її, не можете купити! І хоч би що ви робили, вам не заподіяти мені зла!
— Он як? — глузливо скривився Легрі.— А ось ми побачимо! Гей, Сембо, Квімбо! Ану відчухрайте цього собаку так, щоб він мені місяць рачки повзав!
Два здоровенних негри, що з лиховісною радістю накинулись на Тома, були справжнім уособленням темної сили. Нещасна мулатка злякано зойкнула; всі, немов у єдиному пориванні, схопилися на ноги. А ті двоє грубо потягли Тома геть, хоч він і не чинив ніякого опору.
Розділ XXXIV
ІСТОРІЯ КВАРТЕРОНКИ
Настала ніч. Стогнучи й спливаючи кров’ю, Том лежав у старій занедбаній коморі серед поламаного реманенту, куп негодящої бавовни та іншого мотлоху.
Ніч була вогка й душна, і в густому повітрі роїлися хмари москітів, ще дужче роз’ятрюючи Томові рани, а пекуча жага, що була чи не найстрашнішою мукою, довершувала його нестерпні страждання.
— О боже! Зглянься на мене, дай мені сили все здолати! — у відчаї шепотів він.
Раптом почулася чиясь хода, і в очі йому сяйнуло світло ліхтаря.
— Хто там? Ой, бога ради, дайте хоч ковток води! То була жінка, яку звали Кассі. Вона поставила на
підлогу ліхтар, налила з бутля води і, підвівши Томові голову, дала йому пити. Він пив спрагло, гарячково, спорожняючи кухоль за кухлем.
— Пити — оце все, що тобі треба,— мовила жінка.— Мені не первина носити ночами воду таким бідолахам, як ти.
— Дякую, пані,— обізвався Том, угамувавши спрагу.
— Не називай мене пані! Я така сама жалюгідна невільниця, як і ти. Та де — ще й нікчемніша за тебе! —гірко сказала жінка.— А тепер,— додала вона, притягнувши від дверей невеликий солом’яник і постеливши на ньому змочену холодною водою тонку ряднину,— спробуй, сердего, пересунутись сюди.
Весь у ранах та синцях, Том на превелику силу зрушив з місця. Та коли нарешті ліг на солом’яник, йому одразу полегшало від холоднуватої вологи, що діткнулась його зраненого тіла
Тим часом жінка, що віддавна звикла допомагати жертвам таких-от звірячих розправ і знала чимало засобів полегшувати їхні страждання, заходилася прикладати щось до Томових ран, і незабаром біль трохи вщух.—Ну от,— сказала вона, підмощуючи йому під голову замість подушки оберемок бракованої бавовни,— це й усе, що я можу для тебе зробити,
Том подякував їй. Жінка сіла на підлогу і, обхопивши руками коліна, втупила перед себе тужний, похмурий погляд. Чіпець її зсунувся назад, і з-під нього облямувавши загадкове скорботне обличчя, вибилися хвилясті й довгі чорні коси.
— Усе даремно, мій бідний друже, нарешті обізвалась вона. – Всі твої поривання марні. Ти тримався хоробро, і правда була за тобою, але все це ні до чого. Отож і не думай боротись. Ти в лабетах диявола, він сильніший за тебе, і ти мусиш скоритися.
Споритися! Чи не те саме нашіптували йому щойно людська слабість і пекучий біль? Том здригнувся. Ця похмура жінка з нестямними очима й сумовитим голосом раптом здалась йому втіленням спокуси, якій він так запекло опирався.