Українська література 17 століття

Оттолі ляхи на ня восташа,

Государство своє распространиша, Києв-град премогли

і над нами возмогли,

І Русь надвоє злі разділиша,

Многоє время в ней воцариша,

І, яко своїми,

овластвовали всіми.

Великая Русь от низу вземше,

Милость господню паки приємше

І кріпко распросре,

даже до моря простре.

Царі вірнії в ней возсіяша,

Ляхом і Литві сопротивляша,

Но мало успіху,

несогласні бо біху.

Но бог гординю мудрі укроти,

Меч междусобний на Литву пусти, Малими смиряєт

і ляхи покоряєт.

Рось бо Малая обижаєма,

От ляха в лютих утісняєма,

Ко богу возопи,

в крові меч свой утопи.

На ляхов гордих іх бог возстави,

В кріпості своєй зіло прослави:

Сильнії і князі

в сіні смертней угрязли.

Росія паки совокупляєт

І всім ужасна врагом бьіваєт:

Царь бо в ней царствует, іже в вірі красуєт.

Но Києв-град многожди плененний, От врагов окресних опустошенний, Радосно ликуєт

и, п<Ь'к, торжествуєт. Помози, боже, нашему царю, Благовірному днесь государю, Противних смирити

і славно воцарити.

[ПЛАЧ МАЛОЇ РОСІЇ]

О, боже мой милостивий!

Возри на плач мой ревнивий!

Где бідниця єст такая,

Як я, Росія Малая?

Всі маткою називають,

А не всі за матку мають:

Другий хощет загубити,

В ложці води утопити.

Бо чи треба ж лучшой муки,

Як подати ляхом в руки?

Давно вони гострять зуби,

Давно моєй іщуть згуби.

А ви, діти, як чужії,

Садите їх мні на шиї.

Ох, як скоро все забули,

Що і виділи і чули —

Як под тими ворогами

Стогнала я тяжко з вами,

Стогнала я, ні одради Не міючи, ні поради.

Коли жиди проклятії

Держали церкви святії

І од святой креста бані Витягали у нас дані.

Священиков забивано,

Кров господню проливано.

І то добре частували,

Як і самі описали.

Ні що вольно з нас нікому

Не було, кромь жони в дому.

І тоє би уже стало,

Щоб їм’я наше пропало,

Єсли б Богдан, муж ізбранний,

Не був од бога нам данний. Той стер плем’я проклятоє,

Скинув з мене ярмо злоє

І за мудрим сам совітом

Поставив под кріпким щитом, Под рукою царей славних,

Самодержцов православних.

А ви, дітки,— ох утіха! — Прошлого схотіли лиха.

Єще я крил не простерла,

Єще і сльоз не утерла,

А вам, дітки, жаль то стало,

Що я оддохнула мало.

Ох мні біда! Дітей лаю,

Не знать що з жалю гадаю. Ой, не сини, ой, не діти

Хощуть мене загубити —• Ляхолюбці, лихолюбці Тії мої, тії згубді!

Як саранча, налетіли,

Доми й церкви посквернили. Куда пойдеш, ляхів хвалять,

Вірних тілько що не палять, Простим уші набивають,

Лихим ядом заражають.

Без хвал ляцьких ані слова —• їдять чи п’ють — о них мова. Знайте ж, дітки родимії,

Як ви їм же любимії, їдять і п’ють і голкують,

Єднак ні в чом не смакують. Що ляцькоє, [те] їм вдячно,

Хоч ляда що, то їм смачно. Хочуть бути уніяти,