Звіяні вітром. Кн.1

Ні, це просто моторошно! Скарлет аж страшнувато було читати далі. Тітонька Туп усім тягарем спала їй на плечі й без упину зітхала, тож вона, не дуже церемонячись, відсторонила стару в куток коляски, а сама знов заглибилася в список.

Та що це, не може бути! Тричі прізвище «Тарлтон» у списку! Мабуть, друкар у поспіху помилково набрав те саме прізвище. Але ні. Ось же й імена. «Тарлтон, Брентон — лейтенант». «Тарлтон, Стюарт — капрал». «Тарлтон, Томас — рядовий». А Бойд загинув ще в перший рік війни, поховано його десь у Вірджинії. Усіх чотирьох Тарлтонів скосило. І Тома, і цибатих шибайголів-близнят, цих базік з їхніми невгавними витівками, і Бойда, незрівнянного танцюриста з язиком гострим як бритва.

Ні, далі читати незмога. Їй прикро було бачити в цьому реєстрі імена ще й інших хлопців, з якими вона разом виростала, з якими танцювала, загравала, цілувалася. Вона хотіла б заплакати, щоб якось послабити стиск цих залізних пазурів, що вп’ялися їй у горло.

— Прийміть моє співчуття, Скарлет,— озвався Рет. Вона підвела на нього погляд. Їй зовсім вилетіло з голови, що він ще тут.— Чи багато ваших знайомих?

Вона кивнула й насилу спробувала заговорити:

— Майже у кожній сім’ї в окрузі хтось загинув... І всі... і всі троє братів Тарлтонів.

Його обличчя було спокійне, мало не похмуре, і без насмішкуватості в очах.

— Але це ще не кінець,— сказав він.— Це тільки перші списки, і вони неповні. Завтра прийдуть довші.— Він притишив голос, щоб не чутно було в інших екіпажах поруч.— Генерал Лі, здається, програв битву, Скарлет. У штабі гадають, що він відступив до Меріленду.

Вона звела на нього переляканий погляд, але страх її спричинила не поразка Лі. Довші списки загиблих і поранених прийдуть завтра! Завтра! Вона й не подумала про завтра, щаслива тим, що імені Ешлі не було в сьогоднішньому списку. Завтра. Таж, можливо, він уже цю хвилину неживий, а вона цього не знатиме до завтра, а то й ще цілий тиждень.

— Ой Рете, і навіщо взагалі ці війни? Краще хай би янкі відкупили собі негрів або ми задарма їх віддали їм, аніж маємо отаке терпіти.

— Тут не йдеться про негрів, Скарлет. Негри — це тільки привід. Війни завжди будуть, бо чоловіки люблять воювати. Жінки — ці не люблять воєн. А от чоловікам війни любі навіть більше за жінок.

Знайомий осміх знову скривив його уста, і поважність зникла з обличчя. Він злегка підніс свого широкого бриля.

— На все добре. Я спробую знайти доктора Міда. Здається, зараз він буде не в стані оцінити всю іронію долі, що саме я принесу йому звістку про загибель сина. Але згодом, гадаю, йому буде ненависна навіть думка, що про смерть свого сина-героя він почув з уст спекулянта.