Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
Я пішов одвідати Санг'є Дролму та її срібляра. Від срібляра йшов запах печі, а від Дролми знову запахло помиями. Я сказав їй про це. На її очах тремтіли сльози коли вона казала мені:
— Коли я повернулась, я сказала срібляру, що коли ми підемо з тобою, в нас з'явиться можливість вибитись у люди, однак… однак… ех, паничу!
Вона не могла далі говорити, тож відвернулась і побігла від мене. Я почув, як срібляр сказав до своєї дружини:
— Зваж на те, що твій панич все-таки дурень.
Коли я дивився на спини цих двох людей, я відчував якусь розгубленість у душі. У цей момент хтось висловив те, що було в мене на серці:
— Я вб’ю цього срібляра, — не знати коли став позаду мене Соднам Г’ялцен. Він додав: — Я замість тебе вб’ю цих людей, уб’ю срібляра і старшого панича також уб’ю.
— Однак я вже не зможу стати туси. Не зможу, — сказав я.
— Тим більше, я повинен їх убити.
— Вони теж можуть убити тебе.
— Нехай спробують.
— Вони також можуть вбити мене. Вони скажуть, що це я наказав тобі когось убити.
Соднам Г’ялцен аж витріщив на мене очі й вигукнув:
— Невже ти не тільки дурень, але ще й боїшся смерті?! Якщо ти не зможеш стати туси, нехай вони тебе вб’ють!
Я хотів йому сказати, що вже зазнав такого болю, ніби мене зарізали ножем. Раніше я вважав, що бути чи не бути туси — то моя особиста справа, але тепер я зрозумів, що стаєш туси також і для інших. Однак тепер уже пізно про щось говорити. Я обійшов навколо замку й знову повернувся на майдан. У холодку під горіхом знову сидів Вангбо Єшей. Здавалося, що його зовсім ніяк не торкнулися вчорашні події. Обличчя в нього, як і завжди, було багате на вирази. Я сів поруч і сказав:
— Усі кажуть, що я вже не зможу стати туси.
Він мовчав.
— Я хочу бути туси.
— Я знаю.
— Тільки тепер я зрозумів, наскільки хочу бути туси.
— Я знаю.
— Але чи я ще зможу стати туси?
— Я не знаю.
Вище були описані справи, що я їх зробив у перший день після тієї події.
На другий день туси прийшов на сніданок пізніше всіх. Побачивши, що всі чекають на нього, він затулив долонею одне око й сказав:
— Не чекайте мене, їжте. Я думаю, що захворів.
Усі почали їсти.
Я узяв миску повільніше за інших, тож він люто подивився на мене. Я подумав, що туси мав проблему з очима, однак його очі люто блищали, чого не буває з хворими очима. Кинувши на мене свій погляд, він знову затулив око рукою. Він хотів таким чином налякати мене, однак я не злякався.
— Очі в батька не хворі, — сказав я.
— А хто тобі сказав, що в мене хворі очі?
— Твоя рука. Адже коли людина хвора, вона тримається рукою за те місце, яке болить.
Здавалося, що він хоче вибухнути гнівом, однак він все ж таки стримався. Він відняв свою руку від ока й уважно оглянув мене з голови до ніг, потім сказав:
— Зрештою, виявляється, що ти все-таки дурень.
Це, напевне, щоб більше не затуляти око рукою. Потім туси поклав дві свої руки в руки дружини. Погляд, яким він дивився на дружину туси, не був схожим на погляд чоловіка на жінку, а був поглядом сина на свою матір. Він спитав дружину:
— Я покличу літописця?
— Якщо ти все вирішив, тоді клич, — відказала пані.
Коли увійшов літописець, з очей матері викотилися кілька великих сльозин і закапали по підлозі.
— Запиши слова туси, — сказала дружина туси літописцеві.
Літописець відкрив зошит, що я йому подарував, і послинив кінчик ручки. Усі поставили миски на стіл. Туси Мерці дуже уважно оглянув кожного, а потім, затинаючись, промовив:
— Я захворів і постарів, а також стомився за багато років турбот про родину Мерці. Я вже довго не проживу.
Я подумав: як може все це статися з людиною за одну ніч? Тож спитав:
— Як це батько міг відразу і стомитись, і постаріти, й захворіти? Хіба це все буває одночасно?
Туси підняв руку й сказав:
— Дай мені договорити. Якби ти не був таким дурним, а твій старший брат — таким розумним, я б не постарів, не стомився й не захворів так швидко. Ваш батько не спав уже багато ночей поспіль.
Туси говорив дуже швидко, низько опустивши голову й закривши долонями очі, ніби в нього вже не буде сил почати спочатку, якщо хтось його зупинить.
Хоча він говорив тихо, для кожного з нас його голос видавався надзвичайно дзвінким.
— Зрештою, в двох словах, — сказав він, — я хочу ще за життя поступитися місцем туси на користь законного спадкоємця — мого старшого сина Тенкйонга Гонпо.