Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
— Ти відчув силу?
— Велику силу, яку неможливо стримати.
— Тому що вона не мала напрямку.
— Напрямку?
— Ти ж не вказав їм напрямок.
— Коли мої ноги не на землі, у мене в голові починає крутитися.
— Ти ж сидів на висоті, а вони спираються на вказівки того, хто високо.
Я подумав, що потроху починаю розуміти:
— Що я втратив?
— Ти дійсно не хочеш бути туси?
— Дай мені подумати, я хочу чи не хочу бути туси.
— Я кажу про туси Мерці.
Отак другий панич родини Мерці стояв під палаючим сонцем і думав, думав, а в замку так і не було жодного руху. Нарешті я голосно вигукнув до замку:
— Хочу!
Вангбо Єшей підвівся, розтулив вуста й сказав:
— …Ди-во… не… мо-же… ста-ти-ся… дві-чі…
Тепер я зрозумів: варто було мені махнути рукою тоді, як велика вода змила б усі перешкоди на шляху до того, щоб я став туси. Навіть і цей замок, якби він виявився перешкодою. Однак я, дурень, не вказав їм напрямку і тільки даром розтратив на широкому ячмінному полі величезну енергію — її остання хвиля розбилась об чагарі азалій перед горою.
Я, човгаючи ногами, повернувся до своєї кімнати. Ніхто так і не вийшов мені назустріч. Навіть моя дружина не з'явилась. Я повалився на ліжко й почув, як упав на підлогу один чобіт, потім — другий, причому з таким звуком, який сягнув аж глибини вух і серця. Я спитав себе: «Диво — то велика вода?» А потім повільно заснув, сповнений плескоту великої води в вухах.
Коли я прокинувся, перед очима вже було світло присмеркових ліхтарів.
— Де я? — спитав я.
— Мабуть, ніхто не знає, де ти, — був голос Тхарни.
— Хто я?
— Ти — дурень, причому справжній, — це вже був голос матері.
Обидві жінки чатували біля мого ліжка — опустивши голови й не бажаючи прямо подивитися на мене. Я теж не наважувався подивитись їм в очі. У моєму серці зринула безмежна зажура.
Прояснила мої питання Тхарна.
— Тепер ти зрозумів, де ти? — спитала вона.
— Вдома, — відповів я.
— Зрозумів, хто ти?
— Я — дурень, дурень родини Мерці.
Коли я це сказав, по моєму обличчю покотилися сльози.
Вони падали дуже швидко і я чув їхнє капотіння, а також чув голос, який вирізняв як свій:
— Коли все стається повільно — я розумію, повільно, але події змінювалися дуже швидко.
— Повертайтесь удвох на кордон, — сказала мати. — Мабуть, там ваше місце.
Ще вона сказала, що після того, як «нинішнього» туси не стане, їй також доведеться тікати до сина. Мати знала, що на мене чекає безсонна ніч, тому перш ніж піти, вона замість мене долила олії в каганець. Моя дружина заплакала. Я чув жіночий плач не вперше, але ще ніколи мені не було так важко його чути. Тієї ночі час ішов дуже повільно. Це вперше я так ясно усвідомлював час. Тхарна заснула, плачучи, і навіть схлипувала уві сні. Її трагічний вигляд викликав у мене бажання кинутися до неї, однак я все ж лишився сидіти в тіні каганця. Мій запал дуже швидко минув, і невдовзі я відчув холод. Коли Тхарна прокинулась, спочатку її очі світилися ніжністю. Вона спитала:
— Ти так і просидів усю ніч, дурнику?
— Так і просидів.
— Тобі не холодно?
— Холодно.
У ту мить вона остаточно прокинулась і згадала, що відбулось удень. Тоді вона знову зіщулилась під ковдрою, її очі зробились холодними і з них потекли низкою сльози. Невдовзі вона знову заснула. Я не хотів іти в ліжко. Навіть якби я й ліг, то все одно не заснув би. Тож я вийшов пройтися. Я побачив, що в батьковому вікні горить світло. Хоча в замку не було чутно найменшого звуку, однак неодмінно щось саме зараз відбувалося. Удень був момент, коли я міг вирішити все. Однак тепер прийшла ніч і ситуація змінилась. Тепер інші вирішували все.
Місяць ішов по небу дуже повільно, події відбувались повільно, час також ішов повільно. Хто сказав, що я — дурень, адже я відчув час? Хіба ж дурень може відчути час?
Олія в каганці википіла й тоді знадвору крізь вікно увійшло місячне проміння.
Потім і місяць сів. Сидячи в темряві, я хотів змусити свою голову подумати про щось, наприклад, про те, що я буду робити, коли настане новий день. Однак мені не думалось. Кульгавий управитель якось казав, що думати — означає потайки говорити з собою. Однак мені було не так вже й легко говорити без звуку. Та й узагалі — як можна говорити без звуку? Це я так кажу, ніби я ніколи не думав. Але я думав. Однак тоді я не думав спеціально про щось. Саме тоді, коли думаєш спеціально, потайки говориш із собою. А я так ні про що не міг думати. Я сидів у темряві, слухаючи, як Тхарна іноді схлипує уві сні у проміжках між довгими і глибокими вдихами. Потім темрява стала прозорішою.