Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
Він усміхнувся. Його очі говорили мені:
— Якщо нічого не вийде, я можу відмовитись від цієї химерної речі.
— Однак зараз подумай, що з нею робити.
Він кивнув головою.
Зрештою, заправити ручку вдалося дружині туси. Лишаючи нас, мати поцілувала мене й сказала, усміхаючись, до літописця:
— Мій син усім нам привіз щось цікаве. Пиши як слід, адже він подарував тобі американську ручку.
Літописець написав ручкою на папері рядок літер. О Небо, літери були синіми! До цього ми бачили тільки чорні літери. Дивлячись на цей рядок літер небесного кольору, літописець раптом поворушив щелепами.
І тут я раптом почув звук!
Так, і цей звук ішов з вуст людини, яка не мала язика!
І то не були пусті звуки — він говорив! Він заговорив!!!
Хоча звук був не дуже чітким, однак це була справжня мова. Це почув не тільки я, але й він сам, тож на його обличчі з'явився зляканий вираз. Вказуючи рукою на свій широко відкритий рот, він очима запитав мене: «Це я говорив? Я заговорив?!»
— Ти! Ти! Скажи ще раз! — вигукнув я.
Він кивнув головою й проказав по складам речення. І хоча воно звучало дуже нечітко, однак я його почув. Він сказав:
— Ті… лі-те-ри… кра-си-ві…
— Ти сказав, що літери красиві, — прокричав я йому на вухо.
Літописець закивав головою:
— Тво-я… руч-ка… мо-я… ру-ка… на-пи-са-но… кра-си-во…
— О Небо, ти заговорив!
— …Я за-го-во-рив?..
— Ти заговорив!
— Я… заговорив?
— Ти заговорив!
— Справді?
— Справді!
Обличчя Вангбо Єшея аж перекосилося від скаженої радості. Він зробив зусилля, щоб висунути свій язик і подивитись, однак хіба ж міг його обрубок дістатися губів? Тож він не побачив власного язика. Почулося капання сліз — з його очей потекли сльози. Я прокричав до натовпу:
— Без’язикий заговорив!
Люди на майдані швидко поширили мої слова.
— Без’язикий заговорив!
— Без’язикий заговорив?
— Він заговорив!
— Заговорив!
— Заговорив?
— Заговорив?!
— Заговорив!
— Літописець заговорив!
— Без’язикий заговорив!
Люди, швидко тихим голосом передаючи назад дивовижну новину, скупчувались навколо нас двох. Це було диво. Обличчя й очі схвильованих людей у натовпі заблищали так само, як і в людини, що була причиною цього дива. Живий будда Цікер також прийшов, почувши новину. За ті роки, що ми з ним не бачились, він постарів, а його обличчя вже не світилося червоним, натомість тепер він спирався на красивий костур.
Було незрозуміло — Вангбо Єшей радий тому, що сталося, чи злякався, адже він увесь тремтів, а по чолу його стікав піт. Так, на землях туси Мерці сталося диво — без'язика людина заговорила! Усі члени родини туси також приєдналися до натовпу. Вони не знали, чи все це сталося на щастя, чи на біду, тому виглядали дуже схвильованими. Завжди, коли стається щось незвичайне, знаходиться людина, яка дає тому тлумачення, тож усі мовчки чекали такого толмача.
З натовпу вийшов живий будда Цікер й підійшов до мене, а потім гучно проголосив до туси Мерці й до натовпу:
— Це — добрі духи турбуються про нас! Їх привів другий панич! Куди він не піде, там духи творять дива.
Його послухати, так виходило, що це я спочатку втратив язик, а потім заговорив.
Щойно живий будда промовив ці слова, як на обличчях усіх членів родини Мерці виявилося полегшення. Мабуть, усі вони, крім хіба що старшого брата, хотіли виразити щось мені, творцю цього дива, тож слідом за батьком пішли до мене. Вираз на обличчі батька був дуже серйозним, а кроки його — такими повільними, що я аж нестерпився чекати.
Однак, навіть не очікуючи, поки він підійде до мене, двоє кремезних простолюдинів раптом підхопили мене на плечі. Один ривок — і я виявився над виром людських голів. Натовп вибухнув оглушливими вітаннями. Я сидів високо над морем, утвореним людськими головами, і плив по бурхливих хвилях звуку. Люди, на чиїх плечах я сидів, почали бігти, тож обличчя за обличчям пролітало повз мене. Серед них були й обличчя Мерці — кожне з них блимнуло переді мною на мить, а потім зникло з-перед очей, мов листок, занесений вітром, і знову потонуло в хвилях. Попри це, я все ж розгледів батьків жах, материні сльози й блискучу посмішку моєї дружини. Я побачив і того чоловіка, що не мав язика, але міг говорити. Він сам-один тихо стояв осторонь усього цього виру і зливався з густою тінню горіхового дерева. Збуджений натовп, оточивши мене, зробив декілька кіл по майдану, після чого, нарешті, мов вода, що прорвала загату, ринув на рівне поле ячменю в долині. Ячмінь вже достиг і перекочувався хвилями в сонячному промінні. Натовп, ущільнившись біля мене, увірвався в це золоте море.