Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
Я не боявся, але й не розумів, чому вони так скажено радіють.
Достиглі ячмінні зерна полетіли бризками з-під людських ніг і боляче вдарили мені в обличчя. Від болю я аж скрикнув. Однак вони продовжували скажено бігти. Зерна, що підстрибували й били мене в обличчя, видавалися не зернами, а пекучими іскрами. Звичайно, ячмінні поля родини Мерці не були безмежними, тож, зрештою, людський потік вискочив з поля якраз перед стрімким бескидом, де перед ним упоперек розтягнулися чагарі азалій. Голова потоку невдоволено завирувала, але, зрештою, зупинилась і враз ніби луснула, розсіявши всі свої сили.
Я озирнувся назад і побачив, що величезне ячмінне поле зникло, а на тому боці цієї широкої витоптаної землі стоїть замок — велична споруда туси Мерці. Звідси він виглядав самотнім і було таке враження, ніби він збирається розчинитись у повітрі. Якесь незбагненне горе зринуло в моєму серці. Велика вода, що звалася народом, звалася простолюдом, закрутила й понесла мене, а решта членів родини Мерці лишилися там. Звідси можна було бачити, як вони стоять там на майдані. Вони, напевне ж, ще чітко не усвідомили, що сталося, тож сторопіло лишалися там. Я також не розумів, як могло так статися. Однак я знав, що сталася дуже важлива подія. І ця подія проклала таку далеку відстань між мною і ними. Причому сталося все так швидко, що навіть не було часу подумати, однак наблизитися тепер було не так-то й просто. Люди, що були тут, під моїм поглядом, стомилися бігти, тож повалилися на траву. Я думаю, вони також не розуміли, навіщо вони все це роблять. Навіть якщо в цьому світі й стаються дива, їхніми авторами ще ніколи не був простолюд. Увесь цей шал, як і в випадку, коли спиш із жінкою, на тому й скінчився, досягнувши свого піку. Збудження, піднесення, шалений біг — а що зрештою? Розмазалися по землі, мов розмочені дощем грудки глини.
Два моїх прислужники також змокли від поту й дурнувато відкривали роти, мов риби, що вистрибнули на берег. На обличчях у них була така ж, як зазвичай властива мені, недоумкувата посмішка.
Сонце на небі дедалі більше розпалювалось, тож люди повставали з землі й почали розходитися купками по двоє-троє осіб. Опівдні тут лишилися тільки ми троє — я, Соднам Г'ялцен і Аїр-молодший.
Ми також вирушили назад до замку.
Яке ж широке насправді було це поле ячменю! Я увесь зійшов смердючим потом, поки його перейшов.
На майдані було порожнісінько. Тільки Вангбо Єшей все ще сидів на тому самому місці, де ми з ним зустрілись уранці. У замку панувала тиша — без жодного звуку. Я дуже сподівався, що хтось вийде роздивитись або спричинить якийсь звук. Осіннє сонце так потужно світило на важку кам'яну стіну, що мерехтіло в очах і здавалося, ніби вона вилита з заліза. Коли сонце досягло верхівки, тінь зіщулилась під ногами, мов злодій, що не наважується розправити тіло.
Вангбо Єшей дивився на мене, й вираз його обличчя постійно мінявся.
Відтоді, як він утратив язик, його обличчя постійно збагачувалося виразами, і тепер за короткий проміжок часу на ньому немовби відобразились усі чотири сезони з їхніми вітрами, дощами й грозами.
Він по-старому заговорив зі мною очима, не розтуляючи вуст.
— Оце так панич повернувся?
— А що ж робити? Так і повернувся.
Я спочатку хотів сказати, що всі ті люди, мов велика вода, понесли мене вдалечінь, а потім зникли з розлогої долини. Однак я цього не сказав. Тому що не міг висловити підтекст, не міг висловити те, що дійсно хотів сказати. Адже «велика вода» — це метафора, а яке значення має метафора? Метафора — це лише метафора, вона сама по собі не може бути важливою.
— Невже ти не знаєш, яке диво сталося насправді?
— Ти заговорив.
— Дурний ти, паничу.
— Іноді буваю.
— Через тебе диво змило водою.
— Вони дійсно подібні до повені.