Рукопис, знайдений у Сараґосі

Мені соромно, люба Елеоноро, розповідати тобі про подібні безумства, але вже віддавна помічено, що молоді, які віддаються мріям, стають з часом корисними, а й навіть великими людьми. І навпаки, молоді Катони, передчасно розхолоджені, ніколи не можуть здійнятися понад розрахунок власної вигоди. Малість серця звужує їхній розум і зумовлює, що вони нездатні бути ні державними мужами, ні корисними громадянами. І з цього правила є дуже мало винятків.

Ось так, пускаючи уяву манівцями цноти, ми обманювали себе надією встановити колись в Іспанії вік Сатурна і Реї[39]. І весь цей час ван Берґ, в міру можливості, запроваджував золотий вік. Він продав баронат Делен за вісімсот тисяч ліврів і поклявся словом честі, що не тільки спустить ці гроші за два місяці зимових квартир, але ще й матиме сто тисяч франків боргу. Наш марнотратний фламандець підрахував, що для дотримання слова йому слід щоденно витрачати тисячу чотириста пістолів, що було досить важко в такому місті, як Коїмбре. Він злякався, думаючи, що досить легковажно дав слово, коли ж йому підказували, що він може використати частину грошей на допомогу бідним і ощасливлення багатьох людей, він відповідав, що присягнувся витрачати, а не роздавати, і що почуття власної гідності не дозволяє йому навіть найменшу частину цих грошей пустити на добрі справи; він навіть грати не міг, бо, по-перше, міг виграти, а по-друге, програні гроші не були витраченими.

Таке важке становище дуже сильно гнітило ван Берґа; кілька днів він був добряче збентежений, а згодом придумав спосіб, який мав порятувати його честь. Він набрав стільки кухарів, музикантів, танцюристів, комедіантів та інших представників веселих ремесел, скільки міг знайти. Вранці він влаштовував пишний бенкет, увечері — бал і видовища, піднімався до вершин марнотратства, а якщо, незважаючи на всі зусилля, не вдавалося витратити тисячу чотириста пістолів, він наказував залишки викинути у вікно, говорячи, що такий вчинок теж може вважатися марнотратством.

Заспокоюючи таким чином своє сумління, ван Берґ знову повеселішав. По суті, то був дуже дотепний чоловік, який вправно відстоював свої дивні вади, за які його всюди переслідували. Ті висловлювання, яким він дуже добре навчився, надавали блиску його розмовам і відрізняли його від нас, іспанців, найчастіше серйозних і мовчазних.

Ван Берґ часто бував у мене разом зі старшими офіцерами армії, однак приходив також і тоді, коли мене не було вдома. Я знав про це, але не сердився, бо уявляв, що необмежена довіра переконає його, що завжди і всюди йому раді.

Проте оточення вважало інакше, і незабаром почали кружляти чутки, образливі для моєї репутації. До мене жодна з них не дійшла, але герцоґ почув їх, а знаючи, як я кохаю свою дружину, заради дружби страждав і за мене. Одного дня він подався до сеньйори де Вальфлорида і впав їй до ніг, заклинаючи, щоб вона не забувала своїх обов’язків і не бачилася з Берґом сам на сам. Не знаю, що вона йому на це відповіла.