Хатина дядька Тома

обмаль, і ті, що не могли опиратися дужчим, тільки тепер дочекалися своєї черги.

— Гей ти! — мовив Сембо, підходячи до мулатки й кидаючи їй під ноги торбу з зерном.— Як тебе, в біса, звати?

Люсі—відказала мулатка.

— То от, Люсі, тепер ти Моя жінка. Змели оце зерно та зготуй мені вечерю, чуєш?

Я тобі не жінка й ніколи нею не буду! — раптом осмілівши з розпачу, відрубала мулатка.— Іди собі, звідки прийшов!

— Ось я тобі зараз як дам! — гримнув Сембо, заміряючись на неї ногою.

— А хоч і вбий Та скоріше! Краще вже мені й не жити! — мовила вона.

— Гей, Сембо, як будеш калічити рабів, я скажу хазяїнові,— обізвався Квімбо, що порався коло жорен, одігнавши від них кількох змучених жінок, які ще не змололи своє зерно.

— А я скажу йому, що ти не даєш жінкам підступитися до жорен, бісів ти негре! — крикнув Сембо.— Ти повинен чекати своєї черги!

Том так зголоднів за день подорожі, що в нього аж паморочилось у голові.

Гей ти! — гукнув Квімбо, жбурнувши йому торбину зерна.— Це тобі, негре! Та гляди бережи, бо на цьому тижні більше не дістанеш.

Том довго ще чекав, доки звільниться місце біля жорен. Пожалівши двох зовсім знеможених жінок, що не мали сили зрушити жорнівку, він змолов їм зерно, поправив і роздмухав жар, на якому вже було спечено стільки коржів, і лиш тоді взявся готувати вечерю собі. До співчуття на тій плантації не звикли, і хоч яку малу послугу зробив Том жінкам, проте вона знайшла відгук у їхніх серцях, і загрубілі обличчя по-жіночому лагідно засвітилися. Вони самі замісили Томові коржа й доглянули, поки він спікся. Том сів біля вогнища й дістав свою Біблію, сподіваючись знайти в ній розраду.

— Що це в тебе? — спитала одна з жінок.

— Біблія,— відказав Том.

— О боже! Це ж я ні разу її не бачила, відколи поїхала з Кентуккі.

— А ти родом з Кентуккі? — жваво запитав Том.

— Еге ж, та ще й з доброго дому. От уже ніколи не думала, що потраплю сюди! — зітхнула жінка. ч

— То що це за книжка? — спитала друга жінка.

— Біблія.

— А що ж воно таке?

— Як? Невже ти не знаєш? — здивувалася перша жінка.— Моя хазяйка в Кентуккі, було, не раз читала її нам уголос. А тут де ж би то! Тут нічого не почуєш, крім лайки та ляскоту батогів.

— Ану прочитай щось! — попросила друга жінка, з цікавістю дивлячись, як Том зосереджено схилився над книжкою.

Том прочитав:

— «Прийдіть до мене, всі зморені працею та обтяжені ношею, і я дам вам спочинок».

— Гарні слова,— мовила жінка.— Хто це так сказав?

— Бог,— відповів Том.

— Якби ж то знала, де його шукати,— сказала жінка,— я б пішла до нього. Та навряд чи буде мені колись той спочинок. Тіло моє все болить, руки й ноги тремтять, і Сембо весь час на мене свариться, що я не можу робити хутчій. А ввечері, поки спечеш собі того коржа, аж глядь — уже ніч. Отож не встигнеш лягти та очі стулити, як знову ріг гуде і знову вставай. Якби знати, де він, той бог, я б йому пожалілася.