У задзеркаллі 1910—1930-их років

Отже, це були виступи з сатирою на «провідні» явища у «новій» українській літературі, завданням якої було знищити «все старе», «ввівши ленінізм у мистецтво» та «збудувавши комуністичну політику в мистецтві», як значив М. Семенко в статті «Мистецтво як культ» 1924-го року.

Саме на цю «консолідацію сил», що виступала яскравим проявом тоталітарно-більшовицької дійсности, звертав увагу читачів Е. Стріха, подаючи свою творчість як «пародію на весь український футуристичний трафаретний стиль, на їх трухляві канони й новохуторянську моду». Цікаво, що вже у перших листах до М. Семенка, зокрема в поданій йому «програмній» статті «Максимум вимагаємо — безліч дамо!», московський кореспондент сам розтлумачив свій стиль та завдання («з чого Семенко не реготався, а — друкував»), чітко визначивши: «Он угорі летить птиця. їй легко летіти. Отак мені легко писати радіотези та радіопрозу». У тій самій статті поет ще раз наголошує на «значущости» свого літературного виходу, пояснюючи, що ця «безліч» буде запропонована суспільству у вигляді «ясности у голові, легкости у голові». Але тоді ще ця пустопорожність була завуальована у Стріхи під гаслом «виметення з голів сміття сантиментальної поезії» і подано як взірець оспівування «нашої юної ніжної, бистрокрилої й могутньої республіки».

Таким чином (і на такому кореспондентському рівні) Е. Стріха підтримував стосунки з редакцією «Нової Ґенерації», культового футуристичного місячника, ставши надалі, як сам він зазначав, «постійним співробітником журналу, укрліфовським „генієм“ і ватажком, бо до мене прислухалися, на моїх творах училися писати, за порадою центрального органу українського ліфу». Навіть «старші брати» з московського «ЛЕФу» високо підносили його значення, вказуючи на те, що «Едуард Стріха (точніше переклавши — Едуард Криша) уявляє собою єдину своєрідну „літературну особистість“ в журналі: це якийсь укрфутуристичний Кузьма Прутков». (В. Трєнін «Тривожний сиґнал друзям». ЛЕФ, 1928 р.)