Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Ми читали про Нічний Ярмарок. Були повідомлення про пожежу, про напад гвардії на беззбройних гув’ялхі, про затоптані тіла. Було повідомлення про евнеаньї, спростоване в наступному номері газети, а потім, наступного тижня, поновлене. Я читав: «Десниця Жерця Каменю вже надто довго стискає праведне горло Долини». Я читав: «Свобода віровизнання». Я читав: «Ганьба». Були сторінки з гнівними листами, з такою силою люті, що папір здавався гарячим на дотик. Було зрозуміло, що вітри обернулися проти Жерця Каменю.
Я підвів погляд. Орем сидів, схожий у своїй непроникній личині на якусь коштовність, на екзотичний збудник з колекції Морських Королів. Він посміхнувся.
— Ось бачиш, евнеаньї, ти дав принцові та його союзникам те, чого вони найбільше хотіли.
— І що ж такого я їм дав? — запитав, раптом відчувши страх.
— Війну.
Мирос схилився над газетами, поглинутий читанням. Вогонь сичав та сипав іскрами.
— Війну, — повторив я.
— Так, евнеаньї. Війну за Богиню Авалею. Війну як помсту за тих, хто загинув на Нічному Ярмарку, за фередхаїв, за всі бідні й завойовані народи Олондрії.
Він гордо підніс голову. Мирос відірвався од читання і також дивився на нього.
— Жрець Каменю надто довго керував Олондрією, — виголосив Орем. — Наш народ не може далі цього терпіти. Він більше не може зносити тих перешкод, які накладають заборону на всі неписані форми духу. — В його голосі додалося криці. — Це буде велика війна, евнеаньї. Ти маєш залишитися тут задля неї. Аби побачити, як падуть бібліотеки.
Мені стислося серце.
— Чи обов’язково їм падати?
Він знизав плечима, очі відсторонено зблиснули.
— Що вдасться врятувати, те буде врятоване. Ми не злочинці, а захисники тих, хто не має сили захиститися.
— Тих, хто не має сили захиститися, — повторив я. Кров застугоніла гарячою хвилею; я підвівся. Я міг би вдарити його в обличчя просто тут, у цій погребовій трапезній. Я міг би схопити його за потилицю і раз за разом товкти цю красиву безкровну маску об дубову стільницю. Я міг би позривати зі стін портрети проклятих принцових предків, що крізь шар пилу усміхалися своїми пухкими червоними варґами. — Але ж це ти підбурив. Ти. Ти знав, що Гвардія прибуде на Нічний Ярмарок. Ти влаштував пастку, а за приманку взяв тих, кому начебто зібрався служити. І мене.
— Саме так, — спокійно відповів він.
Мирос підвівся, торкнувся моєї руки і впівголоса закликав:
— Джевіку.
— Саме так, — повторив Орем, пронизуючи мене гострими, як ніж, очима. — Я це зробив. І мені не соромно. Ти, мабуть, не знаєш про школярів з Вейну, на яких напала гвардія майже п'ятнадцять років тому.
— Я знаю про них, — відказав я, тремтячи од гніву.
Він відкрив і закрив рота, на мить втративши рівновагу. Відтак продовжив:
— Добре. Якщо знаєш, то маєш знати, що за цих дітей так ніхто і не помстився. Ніхто не був покараний за їхню смерть. Отаке-то воно, правління того м'ясника, Жерця Каменю. І далі я такого не потерплю. — Його вузькі груди ходили ходором під парчевою тунікою; очі мав жахливо нерухомі, повні люті, як чаша з отрутою. — Далі я такого не потерплю. Тепер уся Олондрія знає правду. Нічний Ярмарок оприявнив її для всіх. Я плáчу кривавими сльозами за тими, хто там загинув, але не більше, ніж я плáчу за вейнськими школярами. Не більше, ніж я плáчу за цією провінцією, де ми зараз сидимо, за цією окупованою і плюндрованою впродовж століття землею, не більше, ніж я плáчу за народом Авалеї — гув’ялхі з Долини. І не забудь, що я ризикував власним життям, щоб розпочати війну, яка їх врятує. І твоїм, — додав він, перш ніж я встиг нагадати йому. — І твоїм теж.
Я сів і закрив обличчя долонями. Почув, як Миросове крісло зарипіло під його вагою, відтак зашелестіли газети. Я підвів голову і подивився на нього.
— І ти, Миросе, з усім цим згоден.
Його обличчя мало впертий вираз, хоча відповів він тремтячим голосом:
— Я вірянин Авалеї.
Я знову підвівся. Обійшов довкола стола. Тіло ніяк не могло заспокоїтися. Полум'я свічок кидало на стіни багряні відблиски. Я повернув голову в бік жерця.
— Але бібліотеки, Ореме… вони ж вам теж потрібні! Книжка Лейї Теворової, Настанова з благодаті, — ви ж врятували її від Жерця Каменю! Якщо бібліотеки запалають…
— Так, — погодився він. — Багато з того, що ми любимо, буде втрачено. Але народ Авалеї, як ти знаєш, здатен запам'ятовувати надовго. І вибір, який зараз стоїть перед Олондрією, є простим: холодний пергамент чи жива плоть? Я свій вибір зробив.