Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Його темні очі запитально вдивлялися в мене.
— Прощення? — запитав урешті.
— Ні, — відповів я. — Прощання.
Ніч пустельних зірок і тиші, щемкої, як дихання. Я сидів на ліжку й дивився у відчинене вікно. Жоден ангел не розтинав повітря. Небо над запалими в сон горами було нерухоме, досконале й гладке, як скло. Я не заплющував очей, бо досить було це зробити, як мені ввижалися Мирос, що заходиться криком у шалі битви, перемащені кров'ю кобили, Олондрія на погребовому вогнищі. Я бачив війну, що наближається, а ще бачив самого себе десь далеко, у патіо з жовтого каменю, і не було нікого, хто приносив би мені послання від померлих.
Небеса оберталися. Темно-синій відблиск ліг на підвіконня. Предмети у кімнаті поволі проступали у темряві, наче виринали з моря. Он там коминок, а там — двері. А ось стіл з кованого заліза і стос книжок, що в них міститься анаднедет. А ще — моя торбина, врятована жерцем, і в ній всі мої книжки: Олондрійська Лірика, Роман Долини. Книжечка для записів, що в ній я описав свої страждання у Бейні. І згортки з листами Тіалон, важкі, як дві каменюки.
Він усе це мені доправив. Коли його тевроанські союзники убили вояків у Клах-не-Вії, йому стало самовладання на те, щоб зібрати мої речі, оцю дорогоцінну торбину враз із тілом ангела, після чого він найняв слугу і дозволив місцевому лікареві перев'язати свій зламаний зап'ясток. Коли він вийшов з крихітної глинобитної лікарні, на нього вже чекала ватага вояків. Орем посміхнувся їм; його зневага була сірою й крижаною, як небо. Вони відвезли його до найближчого міста Ур-Амакір, де його мали судити за зраду і вбивство вояків. На що він сказав: буду дуже радий прислужитися. Тим часом новини про події на Нічному Ярмарку вже сягнули міста; цілі натовпи з молитовним співом на вустах збиралися під мурами в'язниці, де його утримувано. Герцог Ур-Амакірський, розуміючи, що виголошена ним на суді промова може викликати заворушення, пристав на його версію подій — мовляв, мала місце дозволена законом самооборона — і звільнив його з-під варти.
І він рушив до Саренга-Халадлі з тілом, як і обіцяв. Зрештою, він справді був людиною честі.
Я підвівся. Кості мені нили від смутку, старшого за мене самого. Підійшов до столу і поклав руку на книжку, щоб відчути щось тверде. Це були Казки Ліхтарні, в яких слова Джіссавет туркотіли, мов голуби. Я згадав, як вона розповідала мені: Я знаю, що таке валлон. Валлон— це джат. Тепер вона допомогла розпочати війну в далекій країні, щоб звільнити тих, хто не вміє читати — олондрійських готан. Забувшись на якусь хвилину, я задумався над тим, що б вона на це сказала. Але я знав, що це не її війна. Та й не моя.
Я зібрав книжки, взувся в чоботи і закинув на плече ремінь торбини. Було вже достатньо ясно, щоб бачити сходинки. Внизу, в трапезній, де тіні трояндових кущів мережали вікна, евменійський слуга Орема варив каву. Невдовзі з'явився Мирос, підтримуючи під лікоть жерця, що сховав обличчя під капюшоном, та демонструючи в його бік новонабуту чулість і благоговіння. Ми сіли усі разом; довкола дедалі більше розвиднювалося. Слуга подав мені склянку кави, що її поверхню затуманювали віяла білої пари. Мала смак землистий, пекучий, грубий: справжній смак Тіому.
Мирос співав, поки ми подорожували путівцями жерцевою каретою; краєвид поволі мінявся, оживав од блиску квітучих садів. Невдовзі дорога стала ширшою й рівнішою, узбіччя було викладено битою цеглою, а на полях видніло більше овець і менше корів. Далеко на південь мріли блакитні узлісся. Повітря повнилося птахами, гуси й лебеді купчилися довкола водойм. Пишна зелень козолисту оповивала балюстради сільських садиб, а поселення білдірі курилися хмарами алебастрової пилу.
Сонце повернуло Миросові здоровий колір обличчя; завдяки їжі, яку ми їли по селах, він ще й погладшав. Коли ми доїхали до південного Тевроана, Мирос майже досяг свого колишнього молодечого виду. Коли ми проїздили під древнім акведуком на в'їзді у місто Ташуеф, він виспівував такий ванадель, що аж змусив жерцевого слугу хихотіти в рукав. І коли ми того вечора пішли в таверну під назвою Лебідь, він справляв враження людини, що цілком відновила свої сили — ставний, бадьорий. Повечеряли традиційною їжею Долини: кебма зі сметаною й гірськими оливками, а відтак страва з перепелів з абрикосами. Після пляшки водавого вина взялися до гарячої тейви з пляшки, що в ній густо плавали цілі плоди інжиру, та слухали евменійських музик, які грали на своїх видовжених гітарах і скрипках серед вуличних ламп і тіней від дерев. Все це було схоже на вечір у Долині. Лишень сухість повітря, своєрідне відлуння звуків, а ще відчуженість та урочиста поважність гостей за іншими столами давали зрозуміти, що ми все ще перебуваємо серед гір. Ми зняли скатертину й розмітили стільницю крейдою; по цих приготуваннях Мирос навчив мене елементарним правилам лондо і швидко виграв шість дроїв з гаманця, що його дав мені жрець, після чого гукнув подавальнику: